— Як це? — нахмурився лисий. — А дівчина?
— Немає тут і не було ніякої дівчини.
Стражники переглянулися у нерішучому мовчанні. Ольсен широко усміхнувся, підкрутив чорного вуса.
— Знаєте, що ми зробимо? — пирхнув. — Пливіть із нами до Оксенфурта, темерійці. Ми й ви — люди прості, як нам знатися у законах? А комендант оксенфуртської кордегардії — людина розумна й бувала, він нас розсудить. Адже ви знаєте нашого коменданта, га? Бо він вашого, з Бухти, знає чудово. Викладете йому вашу справу… Покажете наказ, печатки… Бо ви ж маєте наказ із печатками, як треба?
Лисий мовчав, дивлячись на митника досить похмуро.
— Не маю я ні часу, ні охоти на Оксенфурт! — крикнув раптом. — Забираю пташку на наш берег — і все! Стране, Вітеку! Уперед, обдивитися мені шкуту! Знайти мені дівчину, мигцем!
— Зараз, стиштеся! — Ольсен не перейнявся криками, цідив слова повільно й чітко. — Ви на реданському боці Дельти, темерійці. Чи не маєте чогось на розмитнення? Чи якоїсь контрабанди? Зараз перевіримо. Пошукаємо. А якщо ми щось знайдемо, то вам все одно доведеться плисти до Оксенфурта. А ми, якщо захочемо, завжди щось знайдемо. Хлопці! До мене!
— Мій татусь, — раптом прокукурікав Еверетт, з’явившись перед лисим невідомо звідки, — рицар! Має ще більшого ножа!
Лисий блискавично схопив його за бобровий комір, підхопив з палуби, збиваючи капелюшок із пером. Перехопивши в поясі рукою, приклав хлопцю корделас до горла.
— Відступити! — крикнув. — Відступити, бо я шмаркачу горлянку переріжу!
— Евере-е-е-е-етте! — завила шляхтянка.
— Цікаві методи, — сказав холодно відьмак, — застосовує темерійська стража. Воістину, настільки цікаво, що й вірити не хочеться, що це насправді стража.
— Пельку стули! — вереснув лисий, трясучи Евереттом, який кувікав, наче поросятко. — Стране, Вітеку, взяти його! У мотузки й на баркас! А ви — відступіть! Де, питаю, дівчина? Давай її сюди, бо як ні — то заріжу шмаркача!
— А ріж, — процідив Ольсен, даючи знак своїм митникам і дістаючи корд. — Він що, мій чи як? А вже якщо ти його собі заріжеш, тоді й погомонимо.
— Не втручайся! — Ґеральт кинув меч на палубу, стримав жестом митників і моряків Плюскольца. — Я ваш, панове лже- стражі. Відпускай дитину.
— На баркас! — Лисий, не відпускаючи Еверетта, відступив до борта, ухопився за канат. — Вітеку, в’яжи його! А ви всі — назад! Якщо хтось ворухнеться, щеня подохне!
— Ти здурів, Ґеральте? — гарикнув Ольсен.
— Не втручайся!
— Евере-е-етте!!!
Темерійський баркас раптом заколивався, відскочив від шкути. Вода вибухнула з голосним плюскотом, із неї вистрілили дві довгі, зелені, кострубаті лапи, наїжачені шипами, наче лапки богомола. Лапи вхопили стражника з багром і миттєво затягли під воду. Лисий дико завив, відпустив Еверетта, вчепився у канат, що звисав із борту баркасу. Еверетт хлюпнувся у воду, яка вже встигла почервоніти. Усі — як на шкуті, так і на баркасі — заверещали, наче божевільні.
Ґеральт вирвався від двох стражників, які намагалися його зв’язати. Одного вдарив кулаком у підборіддя і викинув за борт. Другий замахнувся на нього залізним гаком, але обм’як та сповз в обіймах Ольсена, із кордом митника, увіткнутим під ребра.
Відьмак перекинувся через низький релінг. Перш ніж густа від водоростей вода зімкнулася над його головою, він іще почув крик Ліна Пітта, викладача натуральної історії в Оксенфуртській академії:
— Що воно? Що воно за вид? Таких тварин немає!
Він випірнув поряд із темерійським баркасом, дивом уникнувши уколу острогою, якою хотів дзьобнути його один із людей лисого. Стражник не зумів ударити ще раз, шубовснув у воду зі стрілою в горлі. Ґеральт, перехопивши випущену острогу, відштовхнувся ногами від борта, пірнув у вир і з розмахом уколов щось, сподіваючись, що це не Еверетт.
— Це неможливо! — чув він вереск бакалавра. — Така тварина не може існувати! Принаймні, не повинна існувати!
«Із останнім твердженням я цілком погоджуюся», — подумав відьмак, дзьобаючи острогою твердий, наїжачений відростками панцир жагниці. Труп темерійського стражника безвладно трясся у серповидних щелепах потвори, стікав кров’ю. Жагниця різко махнула пласким хвостом, пірнула на дно, здіймаючи хмари намулу.
Він почув тоненький крик. Еверетт, збиваючи воду, наче маленький песик, хапався за ноги лисого, намагаючись залізти на баркас по канатах, що звисали з бортів. Канати піддалися, обидва, і стражник із хлопцем зникли під водою. Ґеральт кинувся в їхній бік, пірнув. Те, що він відразу натрапив пальцями на багатий комір хлопчика, було абсолютно випадковим. Він вирвав Еверетта з обійм водоростей, виплив, навзнак, молотячи ногами, доплив до шкути.