— Ґеральт виїхав, — гладко збрехав бард.
Дійкстра глянув на чародійку. Любисток напружився в очікуванні імпульсу, що зондує мозок, але нічого не відчув. Філіппа дивилася на нього примружившись, але нічого не вказувало на те, що намагалася перевірити його правдивість чарами.
— Зачекаю на його повернення, — зітхнув Дійкстра, удаючи, що вірить. — Справа, яку я до нього маю, важлива, тож я зроблю зміни у своєму розкладі занять і зачекаю на відьмака. Коли він повернеться, приведи його. Що швидше це станеться, то краще. То краще для багатьох.
— Це може бути непросто, — скривився Любисток, — переконати Ґеральта, щоб той захотів сюди прийти. Він, уяви собі, живить незрозумілу відразу до шпиків. Хоча, здається, і розуміє, що то робота така сама, як і будь-яка інша, але відчуває відразу до тих, хто її виконує. Патріотичне почуття, звик він казати, то одне, а шпигунським фахом займаються виключно викінчені мерзотники й останні…
— Досить, досить… — Дійкстра недбало махнув рукою. — Без гучних слів, прошу, від гучних слів мене нудить. Занадто вони простацькі.
— Я теж так вважаю, — пирхнув трубадур, — але відьмак — це простодушна, прямолінійна в судженнях поштива людина, де йому там до нас, світських левів. Він просто гидує шпигунами й нізащо не захоче з тобою розмовляти, а про те, щоб захотів він допомагати таємним службам, і мови бути не може. А гачка ти на нього не маєш.
— Ти помиляєшся, — сказав шпигун. — Маю. І не один. Але наразі вистачить мені того розгардіяшу на шкуті під Грабовою бухтою. Знаєш, ким були ті, хто зійшов на борт? То не були люди Ріенса.
— Нічого дивного, — повільно сказав поет. — Я упевнений, що було то кілька лотрів, яких не бракує у темерійській стражі. Ріенс випитував про відьмака, схоже, за відомості про нього обіцяв кругленькі суми. Було ясно, що дуже йому залежить відьмака знайти. Тож кілька дурбецелів спробували цапнути Ґеральта, посадити його до якоїсь ями, а потім продати Ріенсу, диктуючи умови й виторгувавши скільки вдасться. Бо за саму інформацію вони отримали б мало або й зовсім нічого.
— Дякую за роздуми. Зрозуміло, що відьмакові, не тобі, ти б ніколи до такого не додумався. Але вся афера куди складніша, ніж тобі видається. Отож, мої побратими, люди з таємної служби короля Фольтеста, також, як виявилось, цікавляться паном Ріенсом. Вони перехопили план отих, як ти висловився, дурбецелів. Це вони зійшли на шкуту, вони хотіли схопити відьмака. Може, як приманку для Ріенса, може, з іншою метою. Відьмак під Грабовою бухтою пришив темерійських агентів, Любистку. Їхній шеф дуже, дуже злий. Кажеш, Ґеральт виїхав? Маю надію, що не до Темерії. Звідти він може не повернутися.
— І це твій гачок?
— Авжеж. Саме це. Я можу залагодити справу з темерійцями. Але не задарма. Куди виїхав відьмак, Любистку?
— До Новіграда, — збрехав трубадур, не роздумуючи. — Поїхав шукати там Ріенса.
— Помилка, помилка, — усміхнувся шпигун, удаючи, що не помітив брехні. — Бачиш, як погано, що він не переміг відрази й не сконтактував зі мною. Ми б заощадили вам зусиль. А ось темерійських агентів там — безліч. Скоріше за все, чекають на відьмака. Вони вже зрозуміли те, про що я знаю давно. А саме — що відьмак Ґеральт із Рівії, відповідним чином розпитаний, може відповісти на багато запитань. Запитань, які починають ставити перед собою служби усіх Чотирьох Королівств. Умова проста: відьмак прийде сюди, на кафедру, й відповість на ці запитання мені. Й матиме спокій. Я вгамую темерійців і гарантуватиму йому безпеку.
— Про які запитання йдеться? Може, я міг би на них відповісти?
— Не сміши мене, Любистку.
— А втім, — раптом відізвалася Філіппа Ейльгарт, — може, й міг би? Може, ти заощадив би нам час? Не забувай, Дійкстро, що наш поет сидить у цій пригоді по вуха й він уже тут, а відьмак — ще ні. Де дитина, з якою Ґеральта бачили в Кедвені? Дівчинка із сірим волоссям і зеленими очима? Та, про яку Ріенс розпитував тебе в Темерії, тоді, коли знайшов і катував? Га, Любистку? Що ти знаєш про ту дівчинку? Де відьмак її ховає? Куди поїхала Йеннефер, коли отримала листа від Ґеральта? Де переховується Трісс Мерігольд і які вона має причини переховуватися?
Дійкстра не ворухнувся, але за його зирком на чародійку Любисток зорієнтувався, що шпик здивований. Запитання, які поставила Філіппа, поставлені були, схоже, занадто рано. Й не тій особі. Скидалося, що запитання поставлені похапцем і необережно. Проблема полягала в тому, що Філіппу Ейльгарт можна було звинувачувати в усьому — окрім нерозважливості й необережності.