— Ну, заходь уже. — Ґеральт потягнувся за штанами. — Раз залазиш у вікно, то мусить це бути якась важлива справа. Бо якщо справа неважлива, я тебе зараз у те вікно й викину.
Любисток зліз із підвіконня, струшуючи решту цибулин. Сів, присунувши ногою ослінчик. Відьмак підняв з підлоги одяг — Шані й власний. Міну мав знічену. Одягався мовчки. Медичка, ховаючись за його спиною, вовтузилася із сорочкою. Поет нахабно дивився на неї, підшукуючи подумки порівняння і рими до золотавого у світі каганця кольору її шкіри й форм маленьких груденят.
— У чому справа, Любистку? — Відьмак застібнув пряжки чобіт. — Кажи.
— Пакуйся, — відповів той сухо. — Ти мусиш швидко виїхати.
— Наскільки швидко?
— Надзвичайно швидко.
— Шані… — Ґеральт кашлянув. — Шані розповіла мені про шпигунів, які за тобою стежили. Як я розумію, ти їх позбувся?
— Ти нічого не розумієш.
— Ріенс?
— Гірше.
— У такому разі я і справді не розумію… Зараз. Реданці? Третогор? Дійкстра?
— Вгадав.
— Але це ще не причина…
— Це вже причина, — урвав Любисток. — Їм уже не йдеться про Ріенса, Ґеральте. Йдеться їм про дівчинку і про Йеннефер. Дійкстра хоче знати, де вона. Змусить тебе йому про це сказати. Тепер ти зрозумів?
— Тепер — так. Валимо звідси. Доведеться вікном?
— Безумовно. Шані? Даси собі раду?
Медичка поправила на собі шати.
— Це не перше вікно в моєму житті.
— Я був у тому впевнений. — Поет глянув на неї уважніше, розраховуючи, що побачить гідний рим та метафор рум’янець. Прорахувався. Веселість у карих очах і нахабна усмішка — ось і все, що він побачив.
На підвіконня безшелесно сіла велика сіра сова. Шані стиха скрикнула. Ґеральт потягнувся за мечем.
— Філіппо, не дурій, — сказав Любисток.
Сова зникла, на її місці з’явилася Філіппа Ейльгарт, незграбно зігнута. Чародійка одразу застрибнула до кімнати, поправляючи волосся і вбрання.
— Доброго вечора, — сказала холодно. — Відрекомендуй мене, Любистку.
— Ґеральт із Рівії. Шані з медичного. А та сова, що так спритно летіла по моєму сліду, то зовсім не сова. То Філіппа Ейльгарт з Ради Чародіїв, зараз на службі короля Візіміра, окраса двору в Третогорі. Шкода, що ми маємо тут лише одного стільця.
— Цього цілком вистачить. — Чародійка усілася на звільнений трубадуром ослінчик, обвела присутніх поглядом з поволокою, дещо довше затримавши його на Шані. Медичка, на здивування Любистка, раптом зарум’янилася.
— Власне, те, з чим я прибула, стосується виключно Ґеральта із Рівії, — почала Філіппа після короткої паузи. — Утім, я розумію, що просити когось звідси вийти було б нетактовним, тож…
— Я можу вийти, — сказала невпевнено Шані.
— Не можеш, — буркнув Ґеральт. — Ніхто не може, поки ситуація не стане зрозумілою. Чи не так, пані Ейльгарт?
— Для тебе — Філіппа, — усміхнулася чародійка. — Відкинемо етикет. І ніхто не мусить звідси виходити, нічиє товариство мені не заважає. Щонайбільше — дивує, але що ж, життя — це безперервна низка несподіванок… як говорить одна моя знайома… Як говорить наша спільна знайома, Ґеральте. Вивчаєш медицину, Шані? Який рік?
— Третій, — буркнула дівчина.
— Ах! — Філіппа Ейльгарт дивилася не на неї, а на відьмака. — Сімнадцять років, що за чудовий вік. Йеннефер багато б дала, аби знову стільки мати. Як вважаєш, Ґеральте? Зрештою, я сама запитаю її при нагоді.
Відьмак паскудно усміхнувся.
— Не сумніваюся, що запитаєш. Не сумніваюся, що додаси до запитання коментарі. Не сумніваюся, що це тебе дуже порадує. А зараз — до справи, прошу.
— Слушно, — кивнула чародійка, споважнівши. — Саме час. А часу в тебе небагато. Любисток, напевне, вже встиг переказати тобі, що Дійкстра раптом сповнився бажання зустрітися з тобою для розмови, мета якої — встановити місце перебування певного дівчиська. Дійкстра в цій справі має накази від короля Візіміра, тож я вважаю, що дуже наполягатиме, аби ти йому те місце видав.
— Зрозуміло. Дякую за застереження. Тільки одне мене трохи дивує. Ти говориш, що Дійкстра отримав накази від короля. А ти не отримала жодних? У раді Візіміра ти все ж займаєш помітне місце.
— Авжеж. — Чародійка не звернула уваги на насмішку. — Займаю. І серйозно ставлюся до своїх обов’язків, що полягають у тому, щоб застерігати короля від помилок. Інколи, як у цьому конкретному випадку, не можу говорити королю прямо, що він робить помилку й ухвалює поспішне рішення. Тоді я просто унеможливлюю ту помилку. Розумієш?
Відьмак підтвердив кивком. Любисток засумнівався, чи він насправді розуміє. Бо знав, що Філіппа бреше, як собака.