— Тож я бачу, — сказав повільно Ґеральт, доводячи, що все він чудово розуміє, — що Рада Чародіїв також цікавиться моєю підопічною. Чародії хочуть довідатися, де моя підопічна. І хочуть до неї дістатися, перш ніж зробить це Візімір чи хтось інший. Чому, Філіппа? Що такого в моїй підопічній, чим вона збуджує такий інтерес?
Очі чародійки звузилися.
— Ти не знаєш? — прошипіла вона. — Ти так мало про свою підопічну відаєш? Я не хотіла б робити поквапливих висновків, але така необізнаність, здається, вказує на те, що твоя кваліфікація як опікуна — незадовільна. Мене навіть дивує, як ти, настільки необізнаний і недоінформований, наважився на опіку. Мало того — наважився відібрати право на опіку в інших, тих, хто має як кваліфікацію, так і право. І при тому всьому ти запитуєш чому. Пильнуй, Ґеральте, щоб зухвалість не погубила тебе. Стережися. І стережи те дитя, най тобі лихо! Стережи дівчину як зіницю ока! А якщо не зумієш — попроси про те інших!
Любисток на мить подумав, що відьмак нагадає про роль, яку взяла на себе Йеннефер. Не ризикував би нічим, але вибив би у Філіппи аргументи. Але Ґеральт мовчав. Поет здогадувався про причини. Філіппа знала про все. Філіппа застерігала. А відьмак зрозумів застереження.
Він зосередився на спостереженні за їхніми очима й обличчями, думаючи, чи нічого не зв’язувало цих двох у минулому. Любисток знав, що подібні поєдинки, що доводять взаємний потяг, поєдинки слів і натяків, які відьмак вів із чародійками, надто часто закінчувалися у ліжку. Але спостереження, як завжди, нічого не дало. Для того щоб довідатися, чи не поєднує щось відьмака з кимось, був виключно один метод — треба було у відповідний момент залізти у вікно.
— Опіка, — продовжила за мить чародійка, — це коли береш на себе відповідальність за безпеку істоти, яка не може забезпечити собі ту безпеку самостійно. Якщо ти наразиш свою підопічну… Якщо спіткає її нещастя, відповідальність упаде на тебе, Ґеральте. Тільки на тебе.
— Я знаю.
— Боюся, що ти все ж знаєш замало.
— Тоді просвіти мене. У чому причина, що раптом стільки людей хоче звільнити мене від тягаря відповідальності, прагне перебрати мої обов’язки й узяти опіку над моєю вихованкою? Чого хоче від Цірі Рада Чародіїв? Чого хочуть від неї Дійкстра й король Візімір, чого хочуть від неї темерійці? Чого хоче від неї такий собі Ріенс, який у Соддені й Темерії убив уже трьох людей, що два роки тому мали контакт зі мною і дівчинкою? Який мало не вбив Любистка, намагаючись витиснути з нього інформацію? Хто він, той Ріенс, Філіппо?
— Не знаю, — сказала чародійка. — Не знаю, хто той Ріенс. Але, як і ти, я дуже хотіла б про те довідатися.
— А чи той Ріенс, — несподівано відізвалася Шані, — бува, не має на обличчі шраму від опіку третього ступеню? Якщо так, то я знаю, хто він такий. І знаю, де він.
Серед мовчанки, яка запала, об ринву за вікном застукали перші краплі дощу.
Убивство завжди є убивством, попри мотивації й обставини. Тому ті, хто вбиває чи готує убивство, — злочинці й ґвалтівники права, попри те, хто вони такі: королі, князі, фельдмаршали чи судді. Ніхто із тих, хто обдумує і заподіює насильство, не має права вважатися кращим за звичайного злочинця. Бо будь-яке насильство по природі своїй неминуче призводить до злочину.
Нікодем де Боот.
Медитації про життя, щастя і процвітання
Розділ 6
— Не робімо помилки, — сказав король Реданії, Візімір, засовуючи пальці в перстенях у волосся на скроні. — Немає у нас права ні на помилку, ні на похибку.
Ті, хто тут зібралися, мовчали. Демавенд, володар Едірну, сидів, розвалившись у кріслі, вдивляючись у кухоль пива, який поставив собі на живіт. Фольтест, пан Темерії, Понтару, Магакаму й Соддену, а віднедавна сеньйор-протектор Брюґґе, демонстрував усім свій шляхетний профіль, відвернувши голову до вікна. З протилежного боку столу сидів Генсельт, король Кедвену, бігаючи по учасниках наради маленькими проникливими оченятами, що блищали на бородатій, наче розбійницькій, фізіономії. Мева, королева Лирії, задумливо розважалася величезними рубінами намиста, час від часу кривлячи красиві повні вуста в багатозначній гримасі.
— Не робімо помилки, — повторив Візімір. — Бо помилка може нам занадто дорого коштувати. Скористаємося з чужого досвіду. Коли п’ятсот років тому наші предки висадилися на пляжах, ельфи також сховали голови в пісок. Ми видирали в них край по шматочку, а вони відступали, усе ще вважаючи, що це — остання межа, що далі ми не підемо. Будьмо мудрішими! Бо тепер наша черга. Тепер це ми — ельфи. Нільфгард стоїть над Яругою, а я тут чую: «Нехай собі стоїть». Чую: «Далі вони не підуть». Але вони підуть, переконаєтеся самі. Повторюю, не робімо помилки, яку зробили ельфи!