— Скойа’таелі, — визнав Генсельт, — стали справжнім терням у дупі. Паралізують мені транспорт і торгівлю, тероризують фермерів… Із цим треба покінчити!
— Якщо нелюди бажають війни, то вони її матимуть, — втрутився Фольтест з Темерії. — Я завжди був прихильником об’єднання і співіснування, але якщо вони бажають випробувати наші сили — покажемо, хто сильніший. Я до того готовий. У Темерії і Соддені беруся вибити Білок протягом шести місяців. Ті землі вже зараз червоні від крові ельфів, що пролита нашими прадідами. Вважаю я це за трагедію, але виходу не бачу, трагедія повториться. Ельфів треба замирити.
— Твоє військо рушить на ельфів, якщо ти даси йому наказ, — кивнув Демавенд. — Але чи рушить на людей? На хлопів, з яких ти рекрутуєш піхоту? На цехи? На вільні міста? Візіміре, говорячи про скойа’таелів, ти описав лише один камінчик з лавини. Так-так, панство, не витріщайтеся на мене! По селах і містечках уже гуляють балачки, що на підкорених Нільфгардом землях хлопству, фермерам і ремісникам живеться вільніше й багатше, що купецькі гільдії мають більші привілеї… Заливають нас товари з нільфгардських мануфактур. У Брюґґе й Вердені монета їхня витісняє місцеву. Якщо ми сидітимемо без діла, то загинемо, розсварені, заплутані в конфлікти, втягнені у вир повстань і рокошів, поволі узалежнювані від нільфгардської економічної сили. Загинемо, задушені у власному тісному закутку, бо й те зрозумійте, що Нільфгард закриває нам шлях на Південь, а ми мусимо розвиватися, мусимо проводити експансію, бо в іншому разі для наших онуків забракне тут місця!
Зібрання мовчало. Візімір Реданський глибоко зітхнув, схопив один із бокалів, що стояли на столі, довго пив. Мовчанка затягувалася, дощ бив у вікна, вітер вив та стукотів віконницями.
— Усі проблеми, про які говоримо, — нарешті сказав Генсельт, — це робота Нільфгарду. Це емісари Емгира під’юджують нелюдей, ширять пропаганду й підмовляють до бунтів. То вони сиплять золотом і обіцяють привілеї цехам і гільдіям, пророкують баронам і герцогам високі посади в провінціях, які вони утворять на місці наших королівств. Не знаю, як у вас, але у Кедвені ні з того ні з сього намножилося жерців, віщунів, ворожбитів та інших засраних містиків, що пророкують кінець світу…
— У мене те саме, — підтвердив Фольтест. — Зараза, стільки років був спокій. Від часу, коли мій дід показав жерцям, де їхнє місце, сильно прорідивши їхні ряди, ті, що залишилися, узялися за корисніші справи. Вивчали книжки і прищеплювали знання дітям, лікували хворих, піклувалися про вбогих, калічних та бездомних. Не лізли в політику. А тепер раптом прокинулися й верещать у храмах дурню` мотлоху, а мотлох слухає й нарешті дізнається, чому йому так погано ведеться. Я це терплю, бо я менш запальний, ніж мій дідусь, і менш схиблений на своєму королівському авторитеті й гідності. Бо що б це були за авторитет і гідність, якби міг їх похитнути виск якогось божевільного фанатика? Але терпіння моє не безмежне. Останнім часом головною темою проповідей є Визвольник, який прийде з Півдня. З Півдня, уявляєте собі? З-за Яруги!
— Білий Пломінь, — пробурмотів Демавенд. — Настане Білий Холод, а після нього Біле Світло. А потім світ відродиться, справою Білого Пломіня та Білої Королеви… Я також те чув. Це травестія провіщення Ітлінни еп Евеніен, ельфійського оракула. Я наказав схопити одного проповідника, який викрикував про те на базарі у Венґерберзі, а кат чимало часу ґречно розпитував його, скільки золота пророк узяв за це від Емгира… Але той лише плів про Білий Пломінь і Білу Королеву… до самого кінця.
— Обережніше, Демавенде, — скривився Візімір. — Не роби з них мучеників, бо саме про це йдеться Емгиру. Хапай нільфгардських агентів, але жерців чіпати не можна, наслідки можуть виявитися непередбачуваними. Усе-таки вони мають вплив і повагу серед народу. Досить нам проблем із Білками, аби ризикувати бунтами в містах чи холопською війною.
— До диявола! — пирхнув Фольтест. — Того не робімо, сього не ризикуємо, отого — також не можна… чи для того ми зібралися, аби говорити, що ми не можемо робити? Чи для цього ти, Демавенде, притяг нас сюди, до Хаґґе, аби ми плакалися і скаржилися на нашу слабкість і неміч? Почнімо нарешті діяти! Треба ж щось робити! Треба припинити оте, що відбувається!