— Пропонував я те від самого початку. — Візімір випростався. — Я саме діяти й пропоную.
— Як саме?
— Що ми можемо зробити?
Знову запанувала мовчанка. Вітер шумів, віконниці стукали об стіну замку.
— Чому, — озвалася раптом Мева, — ви всі дивитеся на мене?
— Бо ми в захваті від твоєї вроди, — буркнув Генсельт із глибини кухля.
— Це також, — погодився Візімір. — Мево, усі ми знаємо, що ти вмієш знаходити вихід із будь-якої ситуації. У тебе є жіноча інтуїція, ти — мудра жінка…
— Припини мені кадити. — Королева Лирії сплела руки на подолі, задивилася на потемнілі гобелени зі сценами полювання. Гончаки, витягнуті у стрибках, задирали писки до боків білого єдинорога. «Я ніколи в житті не бачила живого єдинорога, — подумала Мева. — Ніколи. І, напевно, не побачу».
— Ситуація, яку ми маємо, — сказала вона за мить, відводячи погляд від гобелена, — нагадує мені довгі зимові вечори в моєму рівійському замку. Тоді щось завжди висіло в повітрі. Чоловік мій думав над тим, як би підступитися до наступної придворної дами. Маршал крутив, як би розв’язати війну, щоб прославитися. Чародій уявляв собі, що то він є королем. Слугам не хотілося служити, блазень був сумний, похмурий і страшенно нудний, пси меланхолійно вили, а коти спали, чхати хочучи на мишей, що бігали по столі. Усі чогось чекали. Усі дивилися на мене спідлоба. А я… Я їм тоді… Показувала. Показувала усім, що можу, та так, що аж мури тряслися, а ведмеді пробуджувалися у барлігах. І дурнуваті думки миттю вилітали з голів. Раптом усі вже знали, хто тут править.
Ніхто не відізвався. Вітер завив сильніше. Сторожа на мурах перегукувалася неохоче. Удари крапель об свинцеві рамки вікон перейшли на божевільне стаккато.
— Нільфгард дивиться і чекає, — повільно продовжила Мева, граючись намистом. — Нільфгард спостерігає. Щось висить у повітрі, у багатьох головах народжуються дурнуваті думки. Тож покажімо всім, що ми можемо. Покажімо, хто тут справжній король. Струснімо мурами замка, що занурився у зимовий маразм!
— Видушити Білок, — швидко сказав Генсельт. — Розпочати велику спільну військову операцію. Влаштувати нелюдям криваву лазню. Нехай Понтар, Ґвенллех і Буіна потечуть кров’ю ельфів від витоків аж до гирла!
— Придушити карною експедицією вільних ельфів із Дол Блатанна, — додав, морщачи чоло, Демавенд. — Увести інтервенційні корпуси до Магакаму. Дозволити нарешті Ервиллу з Вердену дістатися до дріад у Брокілоні. Так, кривава лазня! А тих, хто виживе, — до резервацій!
— Пустити Краха ан Крайта на нільфгардське узбережжя, — підхопив Візімір. — Підтримати його флотом Етайна з Цідарісу, нехай погонять пожежу від Яруги до Еббінґа! Демонстрація сили…
— Мало, — покрутив головою Фольтест. — Цього всього замало. Треба… Я знаю, що треба.
— Тож говори!
— Цінтра.
— Що?
— Забрати в нільфгардців Цінтру. Форсуємо Яругу, вдаримо першими. Зараз, коли вони не сподіваються. Викинемо їх назад за Марнадаль.
— Яким же чином? Ми тільки-но говорили, що для війська Яруга — непрохідна…
— Для Нільфгарду. Але ми річку контролюємо. Маємо в кулаці гирло, дороги для припасів, маємо фланг, що стережуть Скелліґе, Цідаріс і фортеці у Вердені. Для Нільфгарду перекинути через річку сорок-п’ятдесят тисяч людей — це чимале зусилля. Ми можемо переправити на лівий берег куди більше. Не роззявляй рота, Візіміре. Ти ж хотів чогось, що перерве очікування? Чогось яскравого? Чогось, що знову перетворить нас на справжніх королів? Тим чимось буде Цінтра. Цінтра нас консолідує, бо Цінтра — то символ. Пригадайте собі Содден! Якби не різанина в місті й не мученицька смерть Каланте, не було б тоді такої перемоги. Сили були рівними, ніхто не розраховував, що ми їх розчавимо. Але наші війська вчепилися їм у горлянку, наче вовки, наче скажені собаки, аби помститися за Левицю з Цінтри. А є й такі, чию завзятість не заспокоїла кров, що пролилася на содденських полях. Пригадайте собі Краха ан Крайта, Кабана Моря!
— Це правда, — кивнув Демавенд. — Крах заприсягся Нільфгарду кривавою помстою. За Ейста Турсеха, убитого в Марнадалі. І за Каланте. Якщо ми вдаримо на лівий берег, Крах підтримає нас усією силою Скелліґе. Боги, це має шанс на успіх! Я підтримую Фольтеста! Не чекаймо, ударимо перші, визволимо Цінтру, виженемо сучих синів за перевали Амеллу!
— Сповільніться трохи! — гарикнув Генсельт. — Не поспішайте так смикати лева за вуса, бо це ще не дохлий лев. Це по-перше. По-друге, якщо ми вдаримо перші, ми опинимося у позиції агресорів. Порушимо перемир’я, яке ми самі затвердили печатками. Не підтримає нас Нєдамір і його Ліга, не підтримає нас Естерад Тиссен. Не знаю, як поведеться Етайн із Цідарісу. Агресивній війні перешкоджатимуть наші цехи, купецтво, шляхта… Але передусім — чародії. Не забувайте про чародіїв!