Ґеральт затримався. Далеко ще? — спитав. Ні, сказала худа дівчина, обтрушуючи воду із зеленого плаща. Ми вже майже на місці… Гей, Любистку, не відставай, бо загубишся у тих завулках… А де, на лихо, Філіппа? Я ж тільки-но її бачив, летіла вона вздовж каналу… Але ж паршива погода… Ходімо. Веди, Шані. А так, між нами, звідки ти знаєш того знахаря? Що тебе з ним поєднує?
Інколи я продаю йому ліки, якщо вкраду з майстерні в університеті. Що ти так дивишся? Вітчим ледь сплачує моє навчання… Буває, що я потребую грошей… А знахар, коли має справжні ліки, лікує людей… Принаймні не труїть їх… Ну, ходімо вже.
«Дивний сон, — подумала Цірі. — Шкода, що я прокинулася. Хотіла б побачити, що буде далі… Хотіла б я знати, що вони там роблять. Куди йдуть…»
З кімнати поряд лунали голоси, голоси, які її розбудили. Мати Неннеке говорила швидко, схоже, була збудженою, знервованою і злою. «Ти не виправдала мою довіру, — говорила. — Не треба мені було на те погоджуватися. Я могла б здогадатися, що твоя нелюбов до неї призведе до нещастя. Я не мала тобі дозволити… Бо я ж тебе знаю. Ти сувора, ти жорстока, а до всього того ще й безвідповідальна й необережна. Безжально катуєш ту дитинку, змушуючи її до зусиль, із якими вона не в змозі впоратися. Ти не маєш серця».
«Ти насправді не маєш серця, Йеннефер».
Цірі нашорошила вуха, бажаючи почути відповідь чародійки, її холодний, твердий і звучний голос. Бажаючи почути, як вона відреагує, як насміється з архіжриці, як висміє її надмірну опіку. Як скаже те, що говорить завжди: що бути чародійкою — це не жарти, що це не заняття для панянок з порцеляни, для іграшок із крихкого скла. Але Йеннефер відповіла тихо. Так тихо, що дівчинка не зуміла не тільки зрозуміти, а й навіть розрізнити окремі слова.
«Я засну, — подумала, обережно й легенько обмацуючи носа, усе ще чутливого й наболілого, забитого засохлою кров’ю. — Повернуся до мого сну. Побачу, що робить Ґеральт, там, уночі, під дощем, над каналом…»
Йеннефер тримала її за руку. Вони обидві йшли довгим темним коридором, між кам’яними колонами, а може, статуями. Цірі не могла розрізнити форм у густій пітьмі. Але в темряві хтось був, хтось ховався там і стежив за нею, поки вони йшли. Вона чула шепіт, тихий, наче шум вітру.
Йеннефер тримала її за руку, йшла швидко й упевнено, сповнена рішучості, так, що Цірі ледь-ледь за нею встигала. Попереду відчинялися двері. По черзі. Одні за одними. Безкінечні ряди дверей із гігантськими важкезними стулками беззвучно відчинялися перед ними.
Пітьма густішала. Попереду Цірі побачила чергові ворота. Йеннефер не сповільнила кроку, але Цірі раптом уже знала, що ті двері самі не відчиняться. І раптом зрозуміла із жахливою впевненістю, що тих дверей відчиняти не можна. Що не можна ними проходити. Що за тими дверима на неї щось чекає…
Вона зупинилася, намагалася вирватися, але рука Йеннефер була міцною і безжальною, вона невблаганно тягнула її вперед. А Цірі нарешті зрозуміла, що її зрадили, ошукали, продали. Що завжди, від першої їх зустрічі, від початку, від першого дня вона була тільки маріонеткою, лялечкою на паличці. Вона шарпнулася сильніше й вирвалася із хватки. Темрява захвилювалася, наче дим, шепоти у темряві раптом стихли. Чародійка ступила крок уперед, затрималася, розвернулася, глянула на неї.
Якщо ти боїшся, то повертайся.
Не можна відчиняти ті двері. Ти про це знаєш.
Знаю.
І все ж ведеш мене туди.
Якщо ти боїшся, то повертайся. Ще є час, щоб повернутися. Ще не пізно.
А ти?
Для мене вже пізно.
Цірі озирнулася. Хоча навкруги стояла темрява, вона бачила двері, які вони вже пройшли, — довгу, далеку перспективу. І звідти, здалеку, із темряви вона почула…
Стукіт підків. Скрип чорного обладунку. І шум крил хижого птаха. І голос. Тихий голос, що вґвинчувався у череп…
Ти переплутала. Переплутала небо із зірками, віддзеркалене вночі на поверхні ставка.
Вона прокинулася. Раптово підвела голову, збиваючи компрес, свіжий, бо мокрий і холодний. Була вона залита потом, у скронях знову дзвонив і пульсував тупий біль. Йеннефер сиділа поряд із нею на ліжку. Голову відвернулатак, що Цірі не бачила її обличчя. Бачила лише бурю чорного волосся.
— У мене був сон… — прошепотіла Цірі. — У тому сні…
— Знаю, — сказала чародійка дивним, не своїм голосом. — Тому я і тут. Я поряд.
За вікном, у темряві, дощ шумів у листі дерев.
— Сука! — гарикнув Любисток, струшуючи воду з намоклого під дощем капелюха. — Це ж справжня фортеця, а не дім. Чого той знахар боїться, що він ото так захищається?