— Навіщо втрачати час і баблятися у крові, — пролунав раптом у напівтемряві м’який жіночий альт. — Навіщо ризикувати, що він почне крутити й брехати? Дозвольте мені взятися за нього моїми методами. Заговорить так швидко, що язик собі покусає. Притримайте його.
Знахар завив, сіпнувся у мотузках, але біловолосий притиснув його коліном до підлоги, схопив за волосся і вивернув голову. Поряд хтось присів. Він відчув запах парфумів і мокрого пташиного пір’я, відчув дотик пальців до скроні. Хотів закричати, але горло здавлював йому страх — зумів тільки каркнути.
— Уже хочеш кричати? — по-котячому замуркотів м’який альт поряд із його вухом. — Завчасно, Мирмане, завчасно. Я ще не починала. Але зараз почну. Якщо еволюція створила в твоєму мозку хоч якісь звивини, я проорю їх трошки глибше. І тоді ти побачиш, чим може стати крик.
— Тож, — сказав Вільгефорц, вислухавши доповіді, — наші королі почали думати самостійно? Почали самостійно планувати, еволюціонуючи на диво швидко — від мислення на рівні тактичному до мислення стратегічного? Цікаво. Ще недавно, під Содденом, єдине, що вони вміли, був галоп із диким вереском і здійнятим мечем попереду хоругви, навіть не оглядаючись, чи не залишалася хоругва позаду й чи не галопує вона, бува, в якомусь іншому напрямку. А нині — прошу, у замку в Хаґґе вирішують долю світу. Цікаво. Але якщо щиро, я на те сподівався.
— Знаємо, — кивнув Артауд Терранова. — І пам’ятаємо, ти нас застерігав. Тому ми тебе про це інформуємо.
— Дякую за пам’ять, — усміхнувся чародій, а Тіссая де Фрьес раптом зрозуміла, що він про ті факти, про які йому оце доповіли, знав давно.
Не озвалася ані словом. Сидячи рівно в кріслі, вирівняла мереживні манжети, бо лівий ліг трохи інакше, ніж правий. Відчула на собі роздратований погляд Терранови й веселий — Вільгефорца. Знала, що її легендарний педантизм нервує або ж веселить усіх навколо. Але абсолютно тим не переймалася.
— І що на все те Капітул?
— Спершу, — сказав Терранова, — ми хотіли б почути твою думку, Вільгефорце.
— Спершу, — усміхнувся чародій, — зійдемо й чогось вип’ємо. Часу в нас вдосталь, дозвольте виказати вам гостинність. Бачу, що ви заморені й змучені подорожжю. Скільки пересадок на телепортах, якщо можу запитати?
— Три, — стенула плечима Тіссая де Фрьес.
— Я був ближче, — потягнувся Артауд. — Мені вистачило двох. Але складних, признаюся.
— Усюди така само паскудна погода?
— Усюди.
— Тож підкріпімося їжею і старим червоним вином із Цідарісу. Лідіє, чи можу я тебе попросити?
Лідія ван Бредеворт, асистентка й особистий секретар Вільгефорца, випливла з-за штори, неначе летюча з’ява, усміхнулася очима до Тіссаї де Фрьес. Тіссая, тримаючи обличчя, відповіла милою усмішкою і нахилом голови. Артауд Терранова встав, шанобливо вклонився. Він також пречудово контролював обличчя. Знав Лідію.
Дві служниці, крутячись і шелестячи спідницями, швидко занесли на стіл посуд, виделки, ножі. Лідія ван Бредеворт запалила в ліхтарях свічки, обережно вичаровуючи маленьке полум’я між великим і вказівним пальцями. Тіссая помітила на її долоні слід олійної фарби. Занотувала в пам’яті, аби пізніше, після вечері, попросити молоду чародійку показати її нове полотно. Лідія була талановитою художницею.
Вечеряли вони мовчки. Артауд Терранова, не відмовляючи собі, раз у раз сягав до мисок і хіба трохи зачасто й без заохочення з боку господаря клацав срібною кришечкою карафи з червоним вином. Тіссая де Фрьес їла поволі, більше уваги присвячуючи розкладанню правильних композицій із тарілок, виделок і серветок, які все ще, як вважала, лежали нерівно і вражали її любов до порядку й естетичний смак. Пила вона помірно. Вільгефорц їв і пив іще помірніше. Лідія, зрозуміло, не їла й не пила взагалі.
Полум’я свічок гойдалося довгими червоно-жовтими вусами вогню. У вітраж вікна дзвеніли крапельки.
— Ну, Вільгефорце, — відізвався нарешті Терранова, грабаючись виделкою в тарілці в пошуку достатньо жирного шматка дичини. — Яка твоя думка щодо починань наших монархів? Ген Ґедимдейт і Франческа прислали нас сюди, бо хочуть дізнатися твою думку. Мені й Тіссаї вона також цікава. Капітул хоче в цій справі зайняти узгоджену позицію. А якщо дійде до дій, то й діяти ми хочемо узгоджено. Що ти порадиш?
— Ви мені лестите, — Вільгефорц жестом подякував Лідії, яка хотіла докласти йому брокколі на тарілку, — щодо того, що мої думки в цій справі мають бути вирішальними для Капітулу.