— Варварський звичай, воістину людський, — скривився Дейнті, відсовуючи порожню миску. — Але, може, це й справедлива кара за бандитизм і злодійство. Ну, кажи, лайдаку, де мої коні? Швидко, бо протягну тобі отой твій ніс межи ноги й застромлю в сраку. Де коні мої, питаю?
— Про… продав, — затинаючись сказав Теллічо Люннґревінк Леторт, і обвислі вуха його раптом скрутилися у кульки, що нагадували мініатюрні качанчики цвітної капусти.
— Продав! Ви чули? — аж спінився половинчик. — Продав моїх коней!
— Зрозуміло, — сказав Любисток. — У нього ж був час. Він тут уже три дні. Три дні тебе… чито пак його… бачать тут. Холера, Дейнті, чи це значить…
— Напевно, що значить! — заревів купець, тупочучи волохатими ногами. — Він пограбував мене в дорозі, за день їзди до міста! Приїхав сюди як я, розумієте? І продав моїх коней! Я його вб’ю! Задушу цими ось руками!
— Розкажіть нам, як так трапилося, пане Бібервельдте.
— Ґеральт із Рівії, якщо я не помиляюся? Відьмак?
Ґеральт підтвердив кивком.
— Чудово складається, — сказав половинчик. — Я — Дейнті Бібервельдт з Гречаної луки, фермер, коняр, купець. Називай мене Дейнті, Ґеральте.
— Розповідай, Дейнті.
— Ага… тож було так. Я і мої конюхи вели коней на продаж, на ярмарок до Диявольського броду. За день дороги до міста встали ми на останній постій. Заночували, перед тим приговоривши барильце паленки. Серед ночі я прокидаюся, чую — мало пухир у мене не розірветься, тож я зійшов з воза, і — дай, думаю, гляну за нагоди, що там поробляють коники на луці. Виходжу, туман, як зараза, раптом дивлюся — іде хтось. Хто тут? — питаю.
Він — нічого. Підхожу ближче й бачу… себе самого. Як у дзеркалі. Думаю: а от не треба було пити паленки, отрути проклятої. А той тут… бо це він був — як гепне мене по лобі! Я аж зірки побачив і п’ятами накрився. Ранком очунявся у якомусь холерному чагарнику, ґуля на лобі з огірок, довкола — ані живої душі, і від нашого обозу — ані сліду. Блукав я там цілий день, тоді, нарешті, шлях знайшов, два дні йшов, корінці жер та гриби сирі. А він… отой засратий Дудулічо, чи як там його, тимчасом поїхав у Новіград як я та продав моїх коней! Я його зараз… А тих моїх конюхів випорю, по сто різок їм пропишу по голій жопі, сліпакам клятим! Щоби власного принципала не розпізнати, щоби так з мене посміятися! Дурні, голови капустяні, пиворізи…
— Не злися на них, Дейнті, — сказав Ґеральт. — Вони й шансу не мали. Мімік копіює так докладно, що його неможливо від оригіналу відрізнити, чи то від жертви, яку він обере. Ти що, ніколи про міміків не чув?
— Чув, чув. Але вважав, що то вигадки.
— То не вигадки. Допплеру досить придивитися до жертви, щоби блискавично й безпомилково адаптуватися до потрібної структури матерії. Звертаю увагу, що це не ілюзія, а повна, точна зміна. До найменших дрібниць. Яким чином міміки це роблять — невідомо. Чародії підозрюють, що діє той самий складник крові, що й при лікантропії, але я вважаю, що це щось зовсім інше або в тисячі разів сильніше. Урешті-решт, вовкулак має лише дві — найбільше три — подоби, а допплер може змінюватися на все, що захоче, аби лише більш-менш збігалася маса тіла.
— Маса тіла?
— Ну, на мастодонта він не перетвориться. Як і на мишу.
— Розумію. А ланцюг, яким ти його зв’язав, — навіщо?
— Срібло. Для лікантропа — вбивче, для міміка, як бачиш, виключно стримує зміни. Тому він тут сидить у власній подобі.
Допплер затиснув розклеєні вуста й лупнув на відьмака злим поглядом мутних очей, які вже втратили горіховий колір райдужок половинчика й стали жовтими.
— І добре, що сидить, наглючий сучий син, — проревів Дейнті. — Подумати тільки, він навіть зупинився тут, у «Вістрі», де я сам звик на постій ставати! Уже собі придумав, що він — це я!
Любисток похитав головою.
— Дейнті, — сказав. — Він був тобою. Я з ним тут три дні зустрічався. Він виглядав, як ти, й говорив, як ти. Він думав, як ти. А коли прийшов час платити, був скупий, як ти. А може, й іще скупішим.
— Оцим останнім я не переймаюся, — сказав половинчик, — бо, може, отримаю частину своїх грошей. Гидую до нього торкатися. Відбери в нього капшук, Любистку, і перевір, що там усередині. Має там бути чимало, якщо той конокрад і справді продав моїх коників.
— Скільки ти мав коней, Дейнті?
— Дванадцять.
— Якщо рахувати за світовими цінами, — сказав трубадур, заглядаючи в капшук, — того, що тут є, вистачить, може, на одного, якщо трапиться старий та з болячками. Якщо ж — за новіградськими цінами, то досить цього на двох чи трьох кіз.
Купець нічого не сказав, але виглядав так, наче збирався розплакатися. Теллічо Люннґревінк Леторт низько опустив носа, а нижню губу — ще нижче, після чого тихенько забулькав.
— Одним словом, — зітхнув нарешті половинчик, — пограбувало мене й розорило створіння, існування якого я вважав байками. Те, що зветься — не пощастило.
— Ані додати, ані відняти, — сказав відьмак, оглядаючи зіщуленого на табуреті допплера. — Я також був переконаний, що усіх міміків перебили вже давним-давно. Раніше, як я чув, багато з них жило в тутешніх лісах і на плоскогір’ї. Але їх здібності до мімікрії дуже непокоїли перших поселенців — і на них почали полювати. Досить результативно. Скоро вибили майже усіх.
— І це щастя, — сказав корчмар. — Тьфу-тьфу, Вічним Вогнем клянуся, краще вже дракона чи диявола, які завжди є драконом чи дияволом — і відомо, чого від них чекати. Але вовкулацтво, оті переміни й відміни, це огидна, демонічна процедура, обман і зрадницький підступ, людям на шкоду й згубу цими паскудами видуманий! Скажу вам, покличемо стражу — й у вогонь ту мерзоту!
— Ґеральте? — зацікавився Любисток. — Я був би радий почути думку спеціаліста. І справді ці міміки такі грізні й агресивні?
— Їхні можливості копіювання, — сказав відьмак, — це властивість скоріше для захисту, а не для агресії. Я не чув…
— Зараза, — урвав гнівно Дейнті, стукаючи кулаком об стіл. — Якщо биття когось по лобі й пограбування не є агресією, то я не знаю, що нею взагалі є. Припиніть мудрувати. Справа проста: на мене напали й пограбували, й не тільки набуту важкою працею маєтність, але й — власну подобу. Я бажаю сатисфакції й не заспокоюся…
— Стражу, стражу треба викликати, — сказав корчмар. — І жерців треба викликати! І спалити цього монстра, цього нелюда!
— Припиніть, господарю. — Половинчик підвів голову. — Щось ви мені набридли з цією вашою стражою. Звертаю вашу увагу, що вам отой нелюд нічого не зробив — тільки мені. А взагалі-то я й сам — нелюд.
— Що ви, пане Бібервельдте, — нервово засміявся корчмар. — Де ви, а де він. Ви ж — людина без малого, а це — монстр. Дивуюся я, пане відьмаче, що ви так спокійно сидите. Навіщо ви, вибачаюся, існуєте? Ваша ж то справа — вбивати потвор, чи як?
— Потвор, — відказав холодно Ґеральт. — Але не представників розумних рас.
— Ну, пане, — сказав корчмар. — Отут ви трохи перебрали.
— Точно, — втрутився Любисток. — Перегнув ти палку, Ґеральте, із цією розумною расою. Ти тільки глянь на нього.
Теллічо Люннґревінк Леторт і справді не нагадував у цю мить представника мислячої раси. Нагадував він лялечку, зліплену з грязюки й борошна, яка дивилася на відьмака благальним поглядом каламутних жовтих очей. Як і шморгання, що його видавав носом, який вже майже діставав до столу, не пасувало представнику розумної раси.
— Досить цієї балаканини! — гукнув раптом Дейнті Бібервельдт. — Нема про що дискутувати! Одне, що важливе, — це мої коні й моя втрата! Чуєш, маслюк холерний? Кому ти продав моїх коників? Що ти зробив із грошима? Кажи зараз же, бо я тебе скопаю, стовчу й шкіру обдеру!
Дечка, відчиняючи двері, встромила до алькова лляну голівку.
— Гості в корчмі, батьку, — прошепотіла. — Мулярі з будівництва й інші. Я їх обслугую, але ви так голосно не кричіть, бо ті починають на альков поглядати.
— В ім’я Вічного Вогню! — перелякався корчмар, дивлячись на розталого допплера. — Якщо хтось сюди загляне і його побачить… ой, буде лихо! Якщо ми не кличемо стражу, то… пане відьмаче! Якщо це справді векслінг, то скажіть йому, нехай перекинеться у когось пристойного, щоб не помітили його. Поки що.