Вони помітили допплера, який намагався втекти вздовж загорожі для овець.
— З другого боку! — заверещав Дейнті. — 3 другого боку заходь, Ґеральте!
Допплер, наче стріла, понісся уздовж тину, відсвічуючи зеленою жилеткою. Стало зрозуміло, чому він не змінюється ні на кого іншого. Ніхто інший не міг зрівнятися з половинчиком у жвавості. Ніхто. Окрім іншого половинчика. І відьмака.
Ґеральт помітив, як допплер раптово змінює напрямок, збиваючи хмару куряви, як справно ниряє у діру в паркані: той огороджував величезний намет, що працював як бійня і м’ясна лавка. Дейнті також те побачив. Перескочив через жердину і став пробиватися крізь щільне, збите стадо бекаючих баранців. Було видно, що не встигне. Ґеральт повернув і кинувся услід за допплером, між дошками паркану. Відчув раптовий ривок, почув тріск порваної шкіри, і куртка під другою пахвою також стала дуже вільною.
Відьмак зупинився. Вилаявся. Сплюнув. І ще раз вилаявся.
Дейнті побіг до намету за допплером. Зсередини лунали вереск, звуки ударів, лайки й жахливий гуркіт.
Відьмак вилаявся утретє, надзвичайно паскудно, після чого заскреготів зубами, підняв праву руку, склав пальці в Знак Аард, направивши його просто на намет. Намет надувся, наче вітрило, а зсередини пролунало безумне виття, ревіння та мукання волів. Намет обпав.
Допплер, поповзом, виліз із-під полотнища й кинувся у напрямку другого, меншого намету, скоріше за все — льодовика. Ґеральт, не роздумуючи, направив на нього долоню і дзьобнув його по спині Знаком. Допплер звалився на землю, наче блискавкою прибитий, перекинувся, але одразу зірвався на ноги й увірвався до намету. Відьмак наступав йому на п'яти.
У наметі смерділо м’ясом. І було темно.
Теллічо Люннґревінк Леторт стояв там, важко дихаючи, обома руками обіймаючи свинську напівтушу, що звисала з жердини. Другого виходу в наметі не було, а полотнище було солідно й часто прибите до землі.
— Чиста приємність знову тебе зустріти, міміку, — холодно сказав Ґеральт.
Допплер дихав важко й хрипко.
— Залиш мене у спокої, — простогнав він нарешті. — Чому ти мене переслідуєш, відьмаче?
— Теллічо, — сказав Ґеральт. — Ти ставиш дурнуваті запитання. Аби стати власником коней і подоби Бібервельдта, ти розбив йому голову й кинув на пустищі. І далі користуєшся його особою і насміхаєшся з неприємностей, які йому тим самим заподіюєш. Грець його знає, що ти ще плануєш, але я стану на заваді тим планам, так чи інакше. Не хочу ані вбивати тебе, ані видавати владі, але з міста ти маєш піти. Я пильнуватиму, аби ти пішов.
— А якщо я не захочу?
— То вивезу тебе на тачці, у мішку.
Допплер раптово розрісся, потім зробився худішим і почав рости, його кучеряве каштанове волосся побіліло й розпрямилося, сягнувши плечей. Зелена жилетка половинчика зблиснула лискуче, стаючи чорною шкірою, на руках і манжетах заблищали в нього срібні заклепки. Пухкеньке рум’яне личко видовжилося і зблідло.
З-за правого плеча висунулося руків’я меча.
— Не підходь, — сказав хрипко другий відьмак і посміхнувся. — Не наближайся, Ґеральте. Я не дозволю до себе торкнутися.
«Але ж і паскудна в мене посмішка, — подумав Ґеральт, тягнучись до меча. — Але ж і паскудний у мене писок. Але ж і паскудно я мружу очі. То такий вигляд я маю? Зараза».
Рука допплера й рука відьмака одночасно торкнулися руків’я, обидва мечі одночасно вискочили з піхов. Обидва відьмаки одночасно виконали два швидкі, м’які кроки — один вперед, другий убік. Обидва одночасно підняли мечі й крутнули ними коротку свистячу «вісімку».
Обидва одночасно знерухоміли, завмерли в позиції.
— Ти не можеш мене перемогти, — проревів допплер. — Бо я — це ти, Ґеральте.
— Ти помиляєшся, Теллічо, — тихо сказав відьмак. — Кинь меч і повертайся до подоби Бібервельдта. Інакше ти пожалкуєш, попереджаю.
— Я — це ти, — повторив допплер. — Не матимеш наді мною переваги. Не можеш ти мене перемогти, бо я — це ти!
— Ти навіть уявлення не маєш, що значить — бути мною, міміку.
Теллічо опустив руку із затиснугим мечем.
— Я — це ти, — повторив він.
— Ні, — заперечив відьмак. — Не я. А знаєш чому? Бо ти — малий, бідний, доброзичливий допплер. Допплер, який усе ж міг убити Бібервельдта, й закопати його тіло в хащах, і здобути таким чином абсолютну безпеку й абсолютну впевненість, що його не буде демасковано, ніколи, ніким, утому числі й дружиною половинчика, славетною Гарденію Бібервельдт. Але ти не вбив його, Теллічо, бо не спроможний на таке. Бо ти малий, бідний, доброзичливий допплер, якого приятелі звуть Дуду. Й на кого б ти не змінився, ти завжди є таким самим. Умієш копіювати лише те, що в нас доброго, бо того, що в нас поганого, — ти не розумієш. Таким, власне, ти і є, допплере.
Теллічо відсахнувся, впираючись спиною у полотнище намету.
— Тому, — продовжував Ґеральт, — ти зараз змінишся на Бібервельдта й ґречно подаси мені лапи, щоб зв’язати. Ти не зумієш мені протидіяти, бо я — це те, скопіювати чого ти не зможеш. Ти знаєш про це дуже добре, Дуду. Бо на мить ти перейняв і мої думки.
Теллічо раптом випростався, риси його обличчя, що було обличчям відьмака, розмилися і розлилися, біле волосся ворухнулося і почало темніти.
— Ти маєш рацію, Ґеральте, — сказав він нечітко, бо губи його змінювали форму. — Я перейняв твої думки. На короткий час, але того вистачило. Чи знаєш, що я зараз зроблю?
Шкіряна відьмацька куртка стала лискучо-синього кольору. Допплер усміхнувся, поправив сливовий капелюшок з пером білої чаплі, підтягнув пасок лютні, закинутої на плече. Лютні, яка за мить ще була мечем.
— Скажу тобі, що я зроблю, відьмаче, — засміявся він звучним, перлистим сміхом Любистка. — Я піду собі, втиснуся у натовп і тихцем змінюся на будь-кого, хоча б і на жебрака. Бо волів би я бути жебраком у Новіграді, аніж допплером на пустищі. Новіград дещо винен мені, Ґеральте. Ця поява міста зіпсувала середовище, у якому ми могли б жити, жити в наших натуральних подобах. Нас винищили, полюючи на нас, наче на скажених собак. Я — один із небагатьох, хто вижив. Я хочу вижити — і виживу. Раніше, коли переслідували мене взимку вовки, я змінився на вовка й бігав зі зграєю кілька тижнів. І вижив. Зроблю так і тепер, бо не хочу тулитися по урочищах і зимувати в ямах від дерев. Не хочу бути вічно голодним, не хочу безперервно бути мішенню для стріл. Тут, у Новіграді, тепло, є їдло, можна заробити й тут дуже рідко стріляють навзаєм із луків. Новіград — це зграя вовків. Я долучуся до цієї зграї і виживу. Розумієш?
Ґеральт повільно кивнув.
— Ви дали, — продовжував допплер, кривлячи губи у наглючій посмішці Любистка, — скромну можливість асиміляції — Гномам, половинчикам, навіть ельфам. Чому я маю бути гіршим? Чому мені відмовляють у цьому праві? Що я маю зробити, щоб жити в цьому місті? Перетворитися на ельфійку з очима сарни, шовковистим волоссям і довгими ногами? Га? Чим ельфійка краща за мене? Тим, що, бачачи ельфійку, ви перебираєте ногами, а коли бачите мене, вам хочеться блювати? Та можете підтертися таким аргументом. Я і так проживу. Знаю як. Як вовк, я бігав, вив і гризся з іншими через самицю. Як житель Новіграда, буду торгувати, плести кошики з верби, жебрати або красти, як один із вас робитиму те, що звичайно робить один із вас. Хтозна, може, я навіть оженюся?
Відьмак мовчав.
— Тож, як я і сказав, — спокійно продовжував Телліко, — я виходжу. А ти, Ґеральте, не намагатимешся мене затримувати, ти навіть з місця не зійдеш. Бо я, Ґеральте, на мить знав твої думки. І навіть ті, у яких ти не хочеш собі признатися, які ти приховуєш навіть від самого себе. Бо щоб мене зупинити, ти мав би мене вбити. А тебе ж думка про моє холоднокровне вбивство сповнює відрази. Правда?
Відьмак мовчав.
Теллічо знову поправив ремінь лютні, розвернувся і рушив до виходу. Йшов сміливо, але Ґеральт бачив, як кам’яніє його спина й горбляться плечі в очікуванні свисту клинка. Він сунув меча до піхов. Допплер зупинився, озирнувся.