— Верхній Едірн, — знову відізвався Дійкстра, — належить Кедвену від минулого літа. Точніше — від двадцять четвертого липня минулого року. Від миті, коли вступив туди кедвенський окупаційний корпус.
— Прошу, — сказав не запитуваний про те Шілярд Фітц-Естерлен, — аби було запротокольовано ad futuram rei memoriam[36], що імперія Нільфгард не мала нічого спільного з тією анексією.
— Окрім того, що саме в той час вона грабувала Венґерберг.
— Nihil ad rem[37]!
— Правда?
— Панове! — сказав Фольтест.
— Кедвенська армія, — відкашлявся Генсельт, — вступила до Нижньої Марки як визвольна! Моїх солдатів вітали там квітами! Мої солдати…
— Твої бандити, — голос короля Демавенда був спокійним, але з обличчя його було зрозуміло, скількох зусиль коштує збереження спокою. — Твої розбійники, які увірвалися до мого королівства розбійницькою гассою, убивали, ґвалтували й грабували. Панове! Ми зібралися тут і радимося понад тиждень, радимося, як має виглядати подальше обличчя світу. Боги, чи повинно воно виглядати як обличчя злочину та грабіжництва? Чи має бути збережений бандитський статус-кво? Чи пограбоване добро має залишитися в руках горлоріза й грабіжника?
Генсельт схопив зі столу мапу, роздер її різким рухом і кинув у бік Демавенда. Король Едірну навіть не ворухнувся.
— Моє військо, — гарчав Генсельт, а обличчя його набуло кольору доброго старого вина, — здобуло Марку в нільфгардців. Твого гідного лише спомину королівства вже тоді не існувало, Демавенде. Скажу більше: якби не моє військо, ти й сьогодні не мав би жодного королівства. Хотів би я побачити, як ти без моєї допомоги проженеш Чорних за Яругу та Дол Анґра. Тож невеликим перебільшенням буде твердження, що ти є королем із моєї ласки. Але тут моя ласкавість закінчується! Сказав я, що не віддам навіть п’яді своєї землі. Не дозволю зменшити моє королівство.
— Як і я — моє! — Демавенд підвівся. — Тож ми не домовимося!
— Панове, — раптом примирливо сказав Цирус Геммельфарт, ієрарх Новіграда, який доти дрімав. — Напевне, можливий тут якийсь компроміс…
— Імперія Нільфгард, — відізвався знову Шілярд Фітц-Естерлен, який любив втручатися ні в п’ять, ні в десять, — не прийме жодного миру, який став би шкідливим для Країни Ельфів у Дол Блатанна. Якщо це необхідно, я знову зачитаю панам зміст меморандуму…
Генсельт, Фольтест і Дійкстра пирхнули, але Демавенд глянув на імператорського амбасадора спокійно й майже доброзичливо.
— Для загального блага, — заявив, — і для миру визнаю автономію Дол Блатанна. Але не як королівства, а лише як князівства. Умовою є те, щоб княгиня Еніда ан Гленна склала мені ленну клятву й зобов’язалася прирівняти людей та ельфів у правах і привілеях. Готовий я на те, як уже сказав, pro publico bono[38].
— Ото, — сказала Мева, — слова справжнього короля.
— Salus publica lex suprema est[39], — сказав ієрарх Геммельфарт, який уже якийсь час вишукував можливість похвалитися знанням дипломатичного жаргону.
— Утім, я додам, — продовжував Демавенд, дивлячись на набурмосеного Генсельта, — що поступка стосовно Дол Блатанна не є прецедентом. Це єдине порушення інтегральності моїх земель, на яке я погоджуюся. Жодного іншого розподілу чи захоплення я не визнаю. Кедвенська армія, що вторглася в мої кордони як агресор і загарбник, має протягом тижня покинути безправно окуповані фортеці та замки Верхнього Едірну. Це умова моєї подальшої участі в перемовинах. А оскільки verba volant[40], то мій секретар додасть до протоколу офіційну заяву з цього питання.
— Генсельте? — Фольтест глянув на бороданя вичікувально.
— Ніколи! — заревів король Кедвену, перекидаючи стілець і стрибаючи, наче вжалений шершнями шимпанзе. — Ніколи я не віддам Марки! Через мій труп! Не віддам! Ніщо мене до того не змусить! Жодна сила! Жодна, сука, сила!
І щоб довести, що він також чогось навчався й не в сороки з-під хвоста випав, гарикнув:
— Non possumus[41]!
— От я йому дам non possumus, старому дурневі! — пирхнула Сабріна Ґлевіссіг у кімнаті поверхом вище. — Пані можуть не боятися, змушу цього дурбецела визнати ревіндикаційне побажання з приводу Верхнього Едірну. Кедвенські війська вийдуть звідти протягом десяти днів. Це очевидна справа. Двох думок тут бути не може. Якщо хтось із вас у цьому сумнівається, то я насправді маю право почуватися ображеною.