— Страта, — підтвердив він. — Найпопулярніша повоєнна розвага. Що ми вже бачили, Цірі?
— Дезертирство, зраду, боягузтво перед ворогом, — перерахувала вона швидко. — І справи економічні.
— Постачання пліснявих сухарів для армії, — кивнув відьмак. — Важка у військові часи доля заповзятливого купця.
— Тут не будуть страчувати купчиська. — Цірі натягнула повід Кельпі, що вже занурилася в натовп, наче у хвилі збіжжя. — Глянь лишень: поміст накрито сукном, а в ката новісінький і чистий каптур. Стануть страчувати когось важливого, щонайменше барона. А тому це, вважаю, таки боягузтво перед ворогом.
— Туссан, — похитав головою Ґеральт, — не посилав військ проти жодного ворога. Ні, Цірі, вважаю, що то знову економіка. Страчують когось за крутійство в торгівлі їхнім славетним вином, фундаментом тутешньої економіки. Їдьмо, Цірі. Не будемо на те дивитися.
— Їдьмо? Але як?
І справді, подальша їзда була неможливою. Вони й озирнутися не встигли, як зав’язли в згромадженому на площі натовпі, упіймані юрбою, і тому й мови не було про те, аби дістатися на інший бік ринку. Ґеральт гидко вилаявся, озирнувся. На жаль, повернення також було неможливим: хвиля людей, що вливалися на площу, добряче закоркувала вуличку позаду них. Натовп мить ніс їх, наче річка, потім рух сповільнився, коли поспільство відбилося від щільного муру алебардників навколо ешафота.
— Їдуть! — крикнув хтось, а натовп зашумів, захвилювався й підхопив крик. — Їдуть!
Стукіт копит і туркотання возу потонули й зникли серед джмелиного гудіння натовпу. Тож запряжений двійкою коней ґратчастий візок вони побачили цілком несподівано; на візку тому, ледь утримуючи рівновагу, стояв…
— Любисток… — вихопилося в Цірі.
Ґеральт раптом відчув себе зле. Дуже зле.
— То ж Любисток, — повторила не своїм голосом Цірі. — Так, це він.
«Це несправедливо, — подумав відьмак. — Це величезна й холерна несправедливість. Так не може бути. Так не повинно бути. Я знаю, що наївно й глупо було б вважати, що щось і колись від мене залежало, що якось я впливав на долю цього світу, що цей світ чимось мені завдячує. Я знаю, що була б то думка наївна — та що там, навіть нахабна… Але я про те знаю! Не треба мене в тому переконувати! Не треба мені це доводити! Особливо в такий спосіб… Це несправедливо!»
— То не може бути Любисток, — сказав він глухо, дивлячись на гриву Плітки.
— То Любисток, — повторила Цірі. — Ґеральте, ми мусимо щось зробити.
— Що? — запитав він із гіркотою. — Скажи мені — що?
Кнехти стягнули Любистка з воза, ставлячись до нього на диво ґречно, без брутальності, майже з визнанням, найвищим, на яке їх стало. Перед східцями, що вели на ешафот, розв’язали йому руки. Поет нахабно почухав собі дупу й неквапно ступив на східці.
Одна зі сходинок раптом затріщала, а поручень, зроблений з ошкіреної жердини, прогнувся. Любисток ледь утримав рівновагу.
— Прокляття! — крикнув. — Це треба відремонтувати! Гляньте, хтось колись на цих сходах уб’ється! Ото буде нещастя!
На помості Любистка прийняли двоє помічників ката в шкіряних кубраках без рукавів. Кат, широкий у плечах, наче замкова вежа, дивився на засудженого крізь прорізи в каптурі. Поряд стояв типчик у багатому, хоча й по-жалобному чорному одязі. Вираз обличчя в нього також був як за жалоби.
— Зацні панове та містяни з Боклера та околиць! — зачитав він гучно й жалібно з розгорнутого пергаменту. — Цим доводиться до відома, що відомий як Юліан Альфред Панкрац віконт де Леттенхоф, alias[47] Любисток…
— Панкрац що? — запитала пошепки Цірі.
— …вироком вищого княжого суду визнаним був винним у всіх звинуваченнях у злочинах і провинах, а саме: образі величності, державній зраді, а передусім — у спаплюженні гідності шляхетського стану через клятвопорушення, пашквілянство, наклеп та брехню, а також через пияцтво, непристойний через те дебош, інакше кажучи — розпусництво. Тому трибунал присудив, аби віконта Юліана et cetera, et cetera[48] покарати primo[49] ущербком герба через накладання на щит стрічки чорної укісної. Secundo[50] — конфіскацією власності, земель, гаїв, борів, замків…
— Замків, — простогнав відьмак. — Яких замків?
Любисток нахабно пирхнув. Вираз його обличчя точнісінько свідчив, що він сердечно забавляється з тієї оголошеної трибуналом конфіскації.
— Tertio[51] — кара головна. Передбачену за ті злочину кару волочіння кіньми, ламання колом та четвертування милостиво над нами пануюча Анна Генрієтта, Ясновельможна Княжна Туссану й пані в Боклері, вирішила вмилостивити до рубання голови сокирою. Нехай справедливість здійсниться!