Рицар не мав потреби ні в першому, ні в другому. Він приготувався вже тихенько відступити, аж раптом його зрадив кінь. Ні, не його власний жеребчик, утримуваний за ніздрі: він поводився спокійно й тихенько, наче миша. Зрадив його кінь феї — ворона кобила, яку рицар спершу й не помітив поміж валунами. Тепер смолисто-чорна кобилка вдарила копитом об каміння й привітально заіржала. Жеребчик рицаря трусонув головою й ввічливо відповів. Аж відлуння по воді пішло.
Фея вистрибнула з води, на мить демонструючи рицареві милі для ока округлості. Кинулася до скелі, на якій лежав її одяг. Але замість того, щоб підхопити якусь там сорочку й скромно прикритися, ельфійка вхопила меч і зі скреготом видобула з піхов, справляючись із залізом на диво вміло. Тривало те коротку мить, по якій фея присіла — навпочіпки чи на коліна, ховаючись у воді аж по ніс і виставивши над поверхнею випростану руку з мечем.
Рицар отямився, відпустив вуздечку й зігнув коліно, стаючи на мокрий пісок, бо відразу зрозумів, кого він тут зустрів.
— Слався, — забелькотів він, простягаючи руку. — То велика для мене честь… Величезна, о Володарко Озера. Меч той я прийму…
— А може б, ти підвівся та відвернувся, га? — Фея вистромила рота над водою. — Може б, ти перестав вирячуватися й дозволив мені вдягнутися?
Він послухався.
Чув, як вона хлюпає, виходячи з води, як шелестить одягом, як тихенько лається, натягаючи його на мокре тіло. Він же дивився на чорну кобилу з шерстю гладенькою та лискучою, наче крило ворона. Беззаперечно був то кінь шляхетної породи, беззаперечно швидкий, наче вітер. Беззаперечно зачарований. Беззаперечно мав жити у Фаері, як і його володарка.
— Можеш озирнутися.
— Володарко Озера…
— І назватися.
— Я Галахад з Каер Беніку. Рицар короля Артура, володаря замку Камелот, володаря Літнього Краю, а також Думнонії, Дифнейнта, Повіссу, Дифеду…
— А Темерія? — урвала вона його. — Реданія, Ривія, Едірн? Нільфгард? Ці назви говорять тобі хоча б щось?
— Ні. Я ніколи про них не чув.
Вона стенула плечима. У руці, окрім меча, тримала чоботи й сорочку, випрану й викручену.
— Так я й думала. А який нині маємо день року?
— Нині, — він роззявив рота, геть здивований, — друга повня по Бельтану… Володарко…
— Цірі, — виправила вона його машинально, крутячи руками, аби одяг краще влігся на мокрій шкірі. Говорила вона дивно, очі мала зелені й великі…
Рефлекторно відгорнула мокре волосся, а рицар мимоволі зітхнув. Не тільки тому, що вухо її виявилося звичайним, людським і жодним чином не ельфійським. Щоку мала знівечену великим бридким шрамом. Її було поранено. Але чи можна поранити фею?
Вона помітила той погляд, примружила очі й зморщила носа.
— Шрам, авжеж! — сказала зі своїм дивним акцентом. — Чому в тебе такий наляканий погляд? Аж така дивна справа для рицаря той шрам? Чи, може, він настільки бридкий?
Він повільно обіруч зняв кольчужний каптур, відгорнув волосся.
— То справа воістину для рицаря не дивна, — сказав, не без юнацьких гордощів демонструючи власний, ледь загоєний шрам, що тягнувся від скроні до щелепи. — А бридкі лише шрами на честі. Я — Галахад, син Ланселота дю Лак й Елайни, дочки короля Пеллеса, пана в Каер Беніку. Рану цю завдав мені Бреун Безжальний, безчесний мучитель панянок, перш ніж повалив я його в чесному поєдинку. І насправді годен я прийняти з рук твоїх той меч, Володарко Озера…
— Вибач?
— Меч. Я готовий його прийняти.
— Це мій меч. Я не дозволяю нікому його торкатися.
— Але…
— Але що?
— Володарка Озера завжди… Вона ж завжди виринає з глибин і дарує меч.
Деякий час вона мовчала.
— Розумію, — сказала нарешті. — Що ж, скільки країн, стільки звичаїв. Прикро мені, Галахаде, чи як там тебе, але, схоже, натрапив ти не на ту Володарку, що треба. Я нічого не роздаю. І не дозволяю відбирати в себе. Це щоб усе було зрозуміло.
— Але ж, — відважився він, — ви прибули з Фаері, Володарко, чи не так?
— Я прибула, — сказала вона за мить, а її зелені очі, здавалося, вдивлялися в безодню простору й часу. — Я прибула з Рівії, з однойменного міста. З-над озера Лох Ескалотт. Припливла я човном. Був туман. Берегів я не бачила. Тільки чула іржання Кельпі… Моєї кобили, яка бігла слідом за мною.