— Ти впевнений? — Вона швидко глянула на нього. — А чи, бува, не міряєш ти її власною міркою? Яка до того ж, скажімо чесно, досить жорстка.
Він не відповів, замість того знову прислужив їй, наливши вина. І вирішив, що саме час з’ясувати окремі проблеми.
— Ти ж чародійка, правильно?
— Правильно, — визнала вона, цілком уміло маскуючи здивування. — Як ти здогадався?
— Я відчуваю ауру, — не став він вдаватися в подробиці. — І маю вправність.
— Щоб усе було зрозуміло, — сказала вона за хвилину, — я не мала наміру когось дурити. Утім, я не зобов’язана заявляти про свою професію чи надягати шпичастий капелюх і чорний плащ. Навіщо лякати ними дітей? Я маю право на інкогніто.
— Беззаперечно.
— Я в Боклері, бо тут існує якщо не найбільша, то точно найбагатша бібліотека у світі. Поза університетськими, звісно. Але університети не люблять давати доступ до своїх полиць, а тут я родичка й подруга Анарієтти й дозволено мені все.
— Можна тільки позаздрити.
— Під час аудієнції Анарієтта заявила, що бібліотеки можуть приховувати важливі для тебе вказівки. Не звертай уваги на її театральну екзальтацію. Такою вже вона є. А те, що ти можеш знайти в книжках щось корисне, і справді можливо, ба навіть цілком правдоподібно. Достатньо знати, що й де шукати.
— І правильно. Тільки й того.
— Ентузіазм твоїх відповідей воістину надихає й заохочує до бесіди, — примружилася вона. — Я здогадуюся про причини. Ти мені не довіряєш, правильно?
— Може, ще рябчика?
— Клянуся чаплею! — молодий рицар із кінця «підкови» встав і перев’язав собі око шарфиком, отриманим від сусідки по столу. — Клянуся не знімати цей шарф, поки до ноги не вирубаю розбійників із перевалу Сервантеса!
Княгиня висловила згоду гордовитим кивком лискучої від діамантів діадеми.
Ґеральт розраховував, що Фрінгілла не стане продовжувати тему. Помилявся.
— Ти мені не віриш і не довіряєш, — сказала вона. — Тим самим ти завдав мені удару подвійно болісного. Ти не тільки сумніваєшся, що я щиро бажаю допомогти, але й не віриш, що я можу це зробити. Ох, Ґеральте! Ти глибоко вразив мою гордість й високі амбіції.
— Послухай…
— Ні! — Вона підняла ніж і виделку, наче погрожуючи йому ними. — Не виправдовуйся. Я не терплю чоловіків, які виправдовуються.
— А яких чоловіків терпиш?
Вона примружила очі, а столові прибори все ще тримала, наче зброю, готову до удару.
— Список досить довгий, — сказала неквапно. — І я не хочу набридати тобі подробицями. Лише згадаю, що досить високе місце в ньому посідають ті чоловіки, які готові для коханої особи піти на кінець світу, не боячись, зневажаючи ризики й небезпеку. І не відмовляються від справи, нехай навіть схоже, що шансів на успіх немає.
— А інші позиції в списку? — не витримав він. — Інші чоловіки, які тобі до смаку? Також шаленці?
— А чим же є справжня чоловічість, — вона насмішкувато схилила голову, — як не змішані в потрібних пропорціях клас і шаленство?
— Пані й панове, барони й рицарі! — крикнув голосно камергер Ле Гофф, устаючи й обіруч піднімаючи величезний кубок. — У поданих циркумстанціях дозволю собі підняти тост за здоров’я Її Ясновельможності княгині Анни Генрієтти!
— Здоров’я й щастя!
— Уррра!
— Хай живе! Віват!
— А зараз, пані та панове, — камергер відставив келих, урочистим жестом махнув лакеям, — зараз… Magna Bestia[16]!
На таці, яку четверо пахолків мусили нести на чомусь подібному до паланкіна, в’їхала в залу величезна печеня, наповнюючи повітря чудовим ароматом.
— Magna Bestia! — хором крикнули співбесідники. — Ура! Magna Bestia!
— Яка ще знову, зараза, бестія? — занепокоїлася Ангулема. — Не стану їсти, поки не взнаю, що воно таке.
— Це лось, — пояснив Ґеральт. — Печеня з лося.
— І не абиякого, — відізвалася Мільва, відкашлявшись. — Бик мав десь сім цетнарів[17].
— Сохатий. Сім цетнарів і сорок п’ять фунтів, — промовив хрипко рябопикий барон, який сидів поряд із нею. Були то перші слова, які він проказав від початку бенкету.
Може, і стало б те початком бесіди, але лучниця почервоніла, увіткнула очі в скатертину й відновила кришіння хлібу.
Але Ґеральт пригадав уже слова Фрінгілли.
— Чи то не ви, пане барон, — запитав, — поклали того капітального бика?
— Не я, — заперечив рябопикий. — Мій племінник. Пречудовий стрілець. Але то чоловіча тема, так скажімо… Прошу пробачення. Нема чого нудити дам…
17
Цетнар — міра ваги, яка в Польщі в Середньовіччі та в ранньомодерний час налічувала від 51 до 64 кілограмів.