Кухнею, полохливо ступаючи пазуристими лапами, ходили дві курки, чорна й ряба. Глипаючи на компанію, що снідала, курки дзьобали крихти з підлоги.
Компанія, як і щоранку, зібралася в палацовій кухні. Кухмістр їх любив, не зрозуміло чому, тому завжди мав для них щось смачненьке.
Сьогодні були яєчня, журек, тушені баклажани, паштет із кролика, половина гуски й біла ковбаса з буряком, а до того — ще й величенький круг козячого сиру. Усі їли жваво й мовчки, окрім Ангулеми, яка базікала.
— А я вам кажу: створимо тут бордель. Коли вже зробимо, що маємо зробити, повернемося сюди й створимо будинок розпусти. Я вже й місце пригледіла. Тут усе є. Самих тільки цирулень нарахувала дев’ять, а аптек — вісім. А бордель лише один, та ще й паршивий, срань одна, так скажу, а не бордель. Ніякої конкуренції. А ми закладемо бардак розкішний. Купимо двоповерховий будиночок із садком…
— Ангулемо, змилуйся.
— …винятково для шанованих клієнтів. Я буду бордель-маман. Кажу вам, великі гроші підіймемо й заживемо, як якісь пани. А врешті-решт виберуть мене райчинею, то тоді я вам напевне не дам згинути, бо як виберуть мене, то я виберу й вас, і ви озирнутися не встигнете…
— Ангулемо, ми ж попросили. На, з’їж хлібчик із паштетом.
Хвилинку було тихо.
— На що ти зараз полюєш, Ґеральте? Важка робота?
— Наочні свідки, — відьмак підняв очі над тарілкою, — дають супротивні описи. Тому це або пришкірник, — а значить, досить важка робота, — або деліхон, і тоді середня за важкістю, або нарепік, і тоді середня за легкістю. А може виявитися й так, що робота буде аж занадто легкою, бо останнього разу потвору бачили ще до Ламмасу минулого року. Могла вона піти з Померолю за сім гір.
— Чого я їй і зичу, — сказала Фрінгілла, обгризаючи гусячу кістку.
— А що там, — запитав відьмак, — у Любистка? Я не бачив його так давно, що всі відомості про нього черпаю з пасквілів, які співають у місті.
— Ми не в кращій ситуації, — усміхнувся стиснутими губами Регіс. — Знаємо лише, що наш поет у стосунках із пані княгинею Анарієттою настільки близьких, що дозволяє собі щодо неї — і навіть при свідках — досить фамільярний cognomen[18]. Зве її Ласочкою.
— А й цільно то він! — промовила з повним ротом Ангулема. — У тої пані княгині й справді якийсь ласоччин ніс. Не кажучи вже про зуби.
— Ніхто не досконалий, — примружила очі Фрінгілла.
— Свята правда.
Кури, чорна й ряба, роззухвалилися настільки, що почали дзьобати чоботи Мільви. Лучниця нагнала їх замашистим копняком, вилаялася.
Ґеральт придивлявся до неї вже досить давно. А тепер наважився.
— Маріє, — сказав серйозно, майже суворо. — Я знаю, що наші бесіди важко віднести до поважних, а жарти — до вишуканих. Але ти не мусиш демонструвати нам настільки кислу міну. Чи щось сталося?
— Напевне, що сталося, — сказала Ангулема. Ґеральт суворо глянув на неї. Запізно.
— Та шо ви знаєте? — Мільва різко встала, мало не перекинувши крісла. — Ну шо ви знаєте, га? Щоб вас дідько взяв, зараза! У жопу мене поцілуйте, усі-превсі, ясно вам?
Схопила зі столу кубок, вихилила до дна, потім без роздумів гепнула ним об підлогу. І вибігла, стукнувши дверима.
— Справа серйозна… — почала за мить Ангулема, але цього разу угамував її вампір.
— Справа дуже серйозна, — підтвердив. — Утім, я не сподівався на аж настільки екстравагантну реакцію з боку нашої лучниці. Зазвичай так реагують, коли дістають відкоша, а не тоді, коли його дають.
— Про що ви, дідько на вас, мовите? — занервувався Ґеральт. — Га? Може, хтось нарешті відповість, про що тут ідеться?
— Про барона Амадіса де Трастамара.
— Того рябопикого мисливця?
— Саме про нього. Він освідчився Мільві. Три дні тому на полюванні. Він її вже місяць як запрошує на полювання…
— Одне полювання, — Ангулема нахабно блиснула зубками, — було двуденним. З ночівлею в мисливському будиночку, розумієте? Голову дам…
— Замовкни, дівчино. Кажи, Регісе.
— Він формально й урочисто попросив її руки. Мільва відмовила, здається, у досить гострій формі. Барон, хоча й виглядав розважливим, прийняв гарбуза, наче молодик, надувся й відразу виїхав із Боклера. А Мільва відтоді ходить, наче отруєна.
— Задовго ми тут сидимо, — пробурмотів відьмак. — Задовго.
— І хто то говорить? — сказав мовчазний до тієї миті Кагір. — Хто говорить?