Кинулися на нього всі миттю без крику, наказу чи команди. Першим гнав через місток пан Швайтцер із виставленими кігтями й вишкіреними іклами, яких не засоромився б і вовк.
Ґеральт дозволив йому наблизитися, після чого крутнувся в стегнах і втяв, розваливши йому нижню щелепу й горло. Наступної миті був уже на місточку, ударом на відліг розпанахав кіллмуліса. Зіщулився й припав до скелі саме вчасно, щоб канделябр, стрибнувши, пролетів над ним, ледь зачепивши куртку кігтями. Відьмак відскочив від пришкірника, від його тонких лап, що крутилися, наче крила вітряка. Удар однієї з лап дістав його в голову, Ґеральт затанцював, ухиляючись й оточуючи себе широким круговим ударом. Пришкірник підскочив до нього знову, але схибив. Ударив у бар’єр і розбив його, полетівши в прірву разом із градом каміння. До того часу не видав навіть звуку, але як падав, то завив. Виття затихало довго.
Атакували його з двох боків. З одного — кіллмуліс, який, хоча й був поранений, зумів устати. Відьмак скочив на балюстраду мостика, відчуваючи, як під чобітьми хилитається, зсуваючись, каміння, і як тремтить увесь міст. Балансуючи, він опинився подалі від кігтистих лап канделябра й за спиною кіллмуліса. Шиї в кіллмуліса не було, тому Ґеральт тяв його в скроню. Але череп потвори був наче із заліза, довелося його рубанути вдруге. Витратив він при тому трохи більше, ніж потрібно, часу.
Отримав у голову, біль блиснув під черепом і в очах. Він крутнувся, оточуючи себе широким блоком, і, відчуваючи, як швиденько тече з-під волосся кров, намагався зрозуміти, що саме сталося. Дивом уникнувши другого удару кігтів, зрозумів. Канделябр змінив форму й зараз атакував неймовірно подовженими лаписьками.
Це мало свій слабкий бік. А саме — зміщений центр ваги й рівноваги. Відьмак пірнув під лапи, скорочуючи дистанцію. Канделябр, бачачи, що може статися, упав, наче кіт, на спину, виставляючи задні лапи, настільки ж кігтисті, як і передні. Ґеральт проскочив над ними, рубнувши в стрибку. Відчував, як клинок тне тіло. Крутнувся, розвернувся, втяв іще раз, припавши на коліно. Створіння закричало й різко подало вперед голову, дико клацнувши зубиськами перед грудьми Ґеральта. Великі очі світилися в темряві. Ґеральт відкинув його сильним ударом оголів’я меча, рубонув зблизька, знісши половину черепа. Навіть без тієї половини це дивне створіння, що не фігурувало в жодній із відьмачих книг, клацало зубами ще скількись там секунд. Потім померло зі страшним, майже людським зітханням.
Корред, що лежав у калюжі крові, конвульсивно тремтів.
Відьмак став над ним.
— Не можу повірити, — сказав, — що хтось міг бути настільки дурним, щоб купитися на таку просту ілюзію, як та, із ламанням меча.
Не був упевненим, чи настільки корред притомний, щоб його розуміти. Але, узагалі-то, було йому все рівно.
— Я застерігав, — сказав Ґеральт, витираючи кров, що лилася в нього по щоках. — Попереджав, що мушу звідси вийти.
Пан Швайтцер сильно сіпнувся, загарчав, засвистів та заскреготів. Потім затих і став нерухомим.
Вода скрапувала зі стелі й стін.
— Ти задоволений, Регісе?
— Тепер так.
— Тоді, — відьмак устав, — ну ж бо, біжи та пакуйся. І швидше.
— Це багато часу не займе. Omnia mea mecum porto[19].
— Що?
— Маю невеличкий багаж.
— Тим краще. За півгодини за містом.
— Буду там.
Він її недооцінив. Підстерегла його. Сам був винен. Замість того, щоб поспішати, міг заїхати на зади палацу й залишити Плітку в більшій стайні, тій, для мандрівних рицарів, персоналу й слуг, у якій коней тримала й уся його дружина. Не зробив того, у поспіху й за звичкою скориставшись княжою стайнею. А міг би здогадатися, що в княжій стайні знайдеться хтось, хто донесе.
Вона ходила від загороди до загороди, ко́паючи солому. Мала на собі коротеньку шубку з рисі, білу атласну блузку, чорну спідницю для кінної їзди й високі чоботи. Коні форкали, відчуваючи злість, якою вона пашіла.
— Отакої, — побачивши його, сказала, вигинаючи шпіцрутен, який тримала в руці. — Утікаємо, значить! Без прощання. Бо лист, який, напевне, лежить на столі, це не прощання. Не після того, що нас поєднувало. Як я здогадуюся, учинки твої пояснюються й виправдовуються надзвичайно серйозними аргументами.
— Пояснюються й виправдовуються. Вибач, Фрінгілло.
— Вибач, Фрінгілло, — повторила вона, люто кривлячи губи. — Як же воно коротко, як же воно скупо, як же безпретензійно, із яким ощадливим стилем. Листа, якого ти для мене залишив, — голову дам на відсіч, — зредаговано, мабуть, настільки ж досконало. Без надмірного марнотратства, якщо йдеться про чорнила.