— Пані Ґлевіссіг, — відрапортувала знову Ассіре, — відкриває безпосередній зв’язок.
Простір поміж колонами залу раптом засяяв, в овалі, що там матеріалізувався, вони побачили Сабріну Ґлевіссіг у чоловічому одязі, із волоссям, перев’язаним через лоб шифоновим шарфом, з обличчям, розмальованим чорними смугами маскувальної фарби. За спиною чародійки було помітно брудні кам’яні стіни, на них — залишки шмаття, що колись було гобеленами.
Сабріна простягнула в їхній бік долоню в рукавичці, з неї звисали довгі пасма павутиння.
— Тільки оцього, — сказала вона, різко жестикулюючи, — оцього тут повно! Тільки цього! Най йому зараза, що за дурня… Що за компрометація…
— Чіткіше, Сабріно!
— Що чіткіше? — крикнула кедвенська магічка. — Про що тут можна чіткіше? Не бачите? Це замок Рис-Рун! Він пустий! Пустий і брудний! То проклята пуста руїна! Немає тут нічого! Нічого!
З-за спини Сабріни вигулькнула Кейра Мец, яка з маскувально розмальованим обличчям виглядала наче демон із пекла.
— У цьому замку, — спокійно підтвердила, — немає й не було нікого. Десь років п’ятдесят. Якихось років п’ятдесят не було тут ані живої душі, якщо не рахувати павуків, щурів і нетопирів. Ми десантувалися не в тому місці.
— Ви дослідили, чи то не ілюзія?
— Ти, Філіппо, хіба за дітей нас вважаєш.
— Слухайте обидві, — Філіппа Ейльгарт нервово причесала волосся пальцями. — Найманкам та адепткам скажіть, що то були навчання. Заплатіть їм і повертайтеся. Повертайтеся відразу. З доброю міною, чуєте? Робіть добру міну!
Овал комунікатора згас. Залишилася тільки картинка на настінному екрані.
Замок Рис-Рун на тлі чорного, миготливого від зірок неба. І озеро, в якому ті зірки відображалися.
Фрінгілла Віго дивилася в стіл. Відчувала, як кров, пульсуючи, ось-ось розірве їй щоки.
— Я… насправді, — сказала нарешті, уже не в силах знести мовчання, що запанувало в командній залі замку Монтекальво. — Я… насправді не розумію…
— А я розумію, — сказала Трісс Мерігольд.
— Той замок… — сказала Філіппа, занурившись у думки й зовсім не звертаючи уваги на соратниць. — Той замок… Рис-Рун… Треба буде його знищити. Повністю зруйнувати. А коли про всі ці пригоди почнуть складати легенди й казання, треба буде піддати їх скрупульозній цензурі. Чи пані розуміють, що я маю на увазі?
— Навіть дуже добре, — кивнула мовчазна досі Франческа Фіндабайр. Іда Емен, також мовчазна, дозволила собі майже непомітний кивок.
— Я… — Фрінгілла Віго все ще була приголомшена. — Я насправді не розумію… Як воно могло статися…
— Ох, — сказала після дуже довгого мовчання Шеала де Танкарвіль. — Це нічого, панно Віго. Ніхто не є досконалим.
Філіппа пирхнула тихенько. Ассіре вар Анагід зітхнула й звела очі до стелі.
— Урешті-решт, — додала Шеала, надуваючи губи, — будь із ким із нас таке ставалося. Кожну з нас, які тут сидять, колись якийсь чоловік ошукав, використав і виставив на посміховисько.
Розділ 5
Усе вже колись було, усе вже колись сталося. І все вже колись виявилося описаним.
Полудень зійшов на ліс спекою та духотою, а ще донедавна темна, наче жадеїт, поверхня озера запалала золотом, блиснула іскрами. Цірі довелося прикрити очі долонею: відбите від води сяйво сліпило, пульсувало болем у зіницях і скронях.
Вона проїхала крізь прибережні зарості, загнала Кельпі в озеро так глибоко, щоб вода дійшла до колін кобили. Вода була настільки прозорою, що в тіні, яку відкидала конячка, Цірі й з висоти сідла могла бачити кольорову мозаїку дна, беззубок і перисті, хвилясті водорості. Бачила вона малого рачка, що з гідністю крокував серед камінців.
Кельпі заіржала. Цірі шарпнула вуздечку, виїхала на мілину, але не на самий берег, бо той був піщаним і висланим камінням, що унеможливлювало швидку їзду. Вона повела кобилу по самому краю води так, аби та могла йти по твердому дні. І відразу пішла чи не риссю, у якій Кельпі була наче справжня рисачка, навчена не під сідло, а до брички й ландо. Але вона швидко зрозуміла, що рись — надто повільно.
20
Цитата з вірша «Лісовий цар» Й. В. Гете. У перекладі Б. Грінченка та строфа звучить так:
«Мене, хлопче, вабить урода твоя:
Чи хочеш — не хочеш, візьму тебе я!»
— Ой, тату, вже близько!.. Він нас дожене!
Він давить, він душить, він тягне мене!