Було тепло, хоча й хмарно. Час від часу мжичило, яри затягнуло імлою. Зелені, у буйній рослинності пагорби нагадували рицареві Генріху його рідну Тюрингію, матір і той факт, що вже з місяць у нього не було жінки. Арбалетники, що їхали позаду, оспало співали баладу Вальтера фон дер Фогельвейде. Гассо Планк дрімав у сідлі.
Подорож тягнулася спокійно, і хтозна, може, була б спокійною й до кінця, якби не те, що близько опівдня рицар Генріх помітив унизу від гостинця блискуче плесо озера. А оскільки назавтра була п’ятниця й годилося подбати заздалегідь про пісну страву, рицар наказав з’їхати до води й розглянутися, чи немає там якоїсь рибальської садиби.
Озеро було великим, був на ньому навіть острів. Назви озера не знав ніхто, але, напевно, звалося воно Святим. У цьому поганському краї — наче в насмішку — щодруге озеро звалося Святим.
Підкови захрупали на мушлях, що вкривали берег. Над озером висів туман, але все рівно було видно, що тут безлюдно, що нема ані сліду від човна, сітки чи живої душі. «Треба буде пошукати десь-інде, — подумав Генріх фон Швельборн. — А як ні, то що ж… З’їмо, що маємо в саквах, хай буде то й шинка, а в Мальборку висповідуємося, капелан задасть покуту — і по гріху».
Уже готувався дати наказ, коли в голові йому під шоломом щось зашуміло, а Гассо Планк крикнув налякано. Фон Швельборн глянув і зблід. Перехрестився.
Побачив він двох коней — одного білого й одного вороного. За мить же зі страхом помітив, що білий кінь має на опуклому лобі спірально завернутий ріг. Побачив також, що на вороному сидить дівчина із сірим волоссям, зачесаним так, аби закривати щоку. Здавалося, групове видіння не торкалося землі чи води, наче висячи над туманом, що затягнув озеро.
Вороний кінь заіржав.
— Уууупс… — цілком виразно сказала дівчина із сірим волоссям. — Ire lokke, ire tedd! Squaess’me.
— Свята Урсуло, патронко… — пробелькотів Гассо, блідий, наче смерть. Арбалетники завмерли з роззявленими ротами, перехрестилися.
Фон Швельборн також перехрестився, після чого тремтячою рукою витягнув меча з піхов, приторочених біля сідла.
— Heilige Maria, Mutter Gottes! — крикнув. — Steh mir bei!![23]
Рицар Генріх у той день не осоромив своїх войовничих предків, фон Швельборнів, зокрема й Дитриха фон Швельборна, який відважно бився під Дамієттою й один із небагатьох не втік, коли сарацини вичарували й випустили на хрестоносців чорного демона. Ударивши коня острогами й згадавши безстрашного предка, Генріх фон Швельборн понісся на примару в бризках води з-під копит.
— Орден і святий Георгій!
Білий єдиноріг став дибки по-справжньому геральдично, чорна кобила затанцювала, дівчина перелякалася — те було видно відразу. Генріх фон Швельборн нісся вперед. Хтозна, чим би воно все скінчилося, якби з озера не наповзла раптом імла, а образ дивної групи розбився, розпався, наче вдарений каменем вітраж. І все зникло. Усе. Єдиноріг, чорний кінь, дивна дівчина…
Жеребчик Генріха фон Швельборна з хлюпом в’їхав в озеро, зупинився, затряс головою, завищав, заскреготів зубами по вудилу.
Ледь опанувавши неспокій коня, Гассо Планк під’їхав до рицаря. Фон Швельборн дихав і сопів, мало не давлячись, а очі в нього були вибалушені, наче в пісної риби.
— Кісткою святої Урсули, святою Кордулою й усіма одинадцятьма тисячами кельнських дівиць-міщанок… — вичавив із себе Гассо Планк. — Що воно було, edler Herr Ritter? Чудо? Видіння?
— Teufelswerk! — простогнав фон Швельборн, тільки зараз страшенно бліднучи й стукаючи зубами. — Schwarze Magie! Zauberey! Проклята, поганська й чортяча справа…
— Краще їдьмо звідси, пане. Чим скоріше… До Пельпліна недалечко, аби нам тільки дістатися до місця, де церковні дзвони чути…
Під самим лісом, на пагорбі, рицар Генріх озирнувся востаннє. Вітер прогнав туман, у місцях, не прикритих стіною лісу, дзеркальна поверхня озера стала матовою, побігла нею мілка хвиля.