Отож я згорнув ґонкурівський «Щоденник». Що то письменство! Мені запраглося знов побачити Коттарів, розпитати їх трохи про Ельстіра, оглянути склеп «Маленький Дюнкерк», якщо він ще зберігся,-попрохати дозволу одвідати палац Вердюренів, де я обідав. Але я відчував якийсь неспокій. Ніколи я не приховував від себе, далебі, що не вмію ні слухати, ні, опинившись на людях, бачити. Стара не показала мені жодного перлистого намиста, і я не чув, щоб коли йшла про це мова. Але я знав цих осіб у щоденному житті, не раз обідав з ними, з усіма цими Вердюренами, Ґерманта-ми, Коттарами, і кожне з них здавалося мені таким самим пересічним, як пересічним здавався отой Базен моїй бабусі, яка й гадки не мала, що він і є укоханий сестринець, молодий чудовий герой пані де Босержан, усі вони були в моїх очах сірі, безкровні; мені згадувалася сила-силенна банальностей, які вони платали...
Я постановив тим часом утриматися від літературних закидів, які могли викликати в мені ґонкурівські сторінки, прочитані напередодні від’їзду з Тансонвіля. Навіть не беручи до уваги неймовірної простодушности, дивовижної в цього мемуариста, я цілком міг не турбуватися з цілої низки причин. Якщо згадувати те, що стосувалося мене особисто, моя не-здольність до спостереження та слухання, так прикро проілюстрована цитованим вище щоденником, не була така цілковита. У мені жив той, хто вмів бачити краще чи гірше, але він був непостійний і оживав лише тоді, коли мені відкривалося щось істотне, спільне багатьом речам, стаючи для нього і поживою, і радістю. Тоді він споглядав і слухав, але тільки на певній глибині, отож-бо спостережень як таких, властиво, не було. Як геометр, здираючи з речей їхню відчутну на дотик шкаралущу, бачить у них лише лінійний субстрат, так і від мене відскакувало те, що розповідали люди, бо мене цікавило не те, що вони хотіли повідомити, а те, як саме це викладалося, бо так відкривалася їхня вдача або їхні кумедні риси; або радше мене цікавила проблема, яка, бувши для мене джерелом особливої насолоди, становила завше предмет моїх обсервацій: точку дотику між двома особами. І лише тоді, як я її постерігав, моя свідомість — досі дрімотна, навіть серед позірного запалу розмови, чия жвавість таїла від інших моє цілковите духовне одубіння, раптом козирила вухами, як мисливський пес, але те, що вона тропила в цю мить — наприклад, тотожність салону Вердюренів у різних місцях і в різний час — спочивало навіть не на найбільшій глибині, а десь відразу ж за позірністю, у трохи дальшій зоні. Отож видимий чар людей, зовсім легкий для опису, випадав з-під моєї уваги, бо я не мав хисту скупчуватися на ньому, наче хірург, здатний під гладенькою шкірою жіночого живота бачити хворобу, яка жере його зсередини. Даремно я бував на проханих обідах — я бесідників не бачив, я їх просвітлював, радіографіював, гадаючи, що на них дивлюся.
Ось чому, коли я збирав водно всі свої спостереження за бенкетниками, малюнок ліній, накреслених мною, становив собою сукупність психологічних законів, де майже не знаходилося місця для того, чим клопотався конкретний співрозмовник, проказуючи свої слова. Але якщо я робив свої портрети саме такими, чи можна їх вважати зовсім безвартісни-ми? Якщо в малярстві якийсь портрет виявляє певні істини, пов’язані з обсягом, світлом, рухом, чи конче він має бути гірший за інший портрет тієї самої особи, не схожий на нього нічим, портрет, де тисячі подробиць, пропущених у першому, будуть ретельно вималювані, дозволяючи нам переконатися, що модель була гарна, тоді як у першому видалася нам бридкою, і де все це може мати документальну, ба навіть історичну вагу, але не конче є художнім відкриттям.
А потім, спонукуваний легковажністю, щойно я виходив на люди, я прагнув радше кокетувати і розважатися, базікаючи, аніж мотати на вуса, слухаючи, якщо тільки я не з’являвся в товаристві, аби розпитати про деякі проблеми штуки чи перевірити якийсь пекучий здогад, яким ще раніше сушив собі голову. Але я був нездатний побачити те, жадобу чого ще не пробуркала в мені якась лектура, те, чого я сам спершу не нашкіцував, аби потім порівняти свій шкіц із реальністю. Скільки разів, — я добре знав про це, хоча не навчився цього з наведених тут ґонкурівських сторінок, — мені не щастило зосередити увагу на предметах чи людях, задля яких потому, — коли їхній образ являв мені у самоті якийсь художник, — щоб їх віднайти, помандрував би на край світу, важачи головою! Ось коли скресала моя уява і починала малювати. І про те, біля чого я позіхав рік тому, тепер я казав так, ніби вже споглядав його жагуче: «Невже справді не можна його побачити ще раз? Чого б я за це не дав!»