Спершу я не міг збагнути, чому мені важко розпізнати господаря та гостей, чому всі видавалися «загримованими», обсипані немовби пудрою і не схожі на самих себе. Принц, вітаючись, зберігав добродушну міну казкового царя, яку я примітив у нього, побачивши його вперше, але цим разом, немовби сам піддавшись етикетові, приписаному запрошеним, начепив собі сиву бороду і насилу волочив ноги, наче обтяжені олив’яними підошвами, вдаючи з себе одну з «Пір людського життя». Вуса йому теж посивіли, наче їх опушило памороззю з лісу Хлопчика-Мізинця. Здавалося, вони заважають його здеревілим губам, і я так і чекав, що він їх відліпить. Сказати по щирості, я впізнав його лише тому, що закликав на допомогу тяму і з певної подібности рис і здогадався, що це має бути мій знайомець. Я не знаю, що зробив зі своєю фізіономією юний Фезансак, але коли всі побілили, хто півбороди, а хто лишень вуса, то він, не дбаючи про подібне шмарування, примудрився покрити лице зморшками, а брови наїжачити щетиною; проте це йому не пасувало, лице затужавіло, забронзовіло, заієрархізувалося і так його зістарило, що ніхто вже б не назвав його юнаком. Ту ж мить я, чудуючись, почув, як хтось назвав дуком де Шательро якогось старуха зі сріблястим посольським вусом, старуха, в якому тільки знайомий погляд дав мені розпізнати молодика, зустрінутого колись на рауті в маркізи де Вільпарізіс. Коли я врешті схистився вгадати першу особу, намагаючись не зважати на перевдяг і доповнюючи рештки природних рис зусиллями пам’яти, мені змигнулася думка повіншувати її з чудовим гримом, оскільки остаточному розпізнанню передувала непевність, яка сковує нас, коли великий актор, виходячи на сцену, виступає в ролі когось, геть не схожого на себе, а глядачі, хоча й зазирнули вже до програмки, сидять хвилю як зачаровані, поки не загукають «браво».
З цього погляду, найекзотичніший з усіх був маркіз д’Ар-жанкур, мій особистий ворог, справжня окраса цього ранку. Він не лише справив собі дрімучу, замість ледь шпакуватої, бороду шаленої білі, а й на додачу (такі дуже дрібні фізичні зміни можуть знікчемити або звеличити якусь людину, ба більше: змінити її зовнішній характер, її особистість) перекинувся старим, усіма вже зацураним жебраком, — він, чия церемонна накрохмалена штивність ще сиділа в моїй пам’яті, і хто тепер надавав собі напрочуд переконливого вигляду старого рамоліка: руки й ноги йому дрижали, а лице з розгаслими рисами, звичайно пихатими, усміхалося в ідіотському розчуленні. Поставлене на такий щабель, маскарадне мистецтво стає чимось більшим — цілковитою трансформацією особистосте. Справді-бо, кількох дрібних рисочок було явно замало, аби повірити, що цю незрівнянну і мальовничу виставу розігрує саме д’Аржанкур, — через стільки чергових станів цього обличчя мусив би я продертися, якби захотів побачити знайоме лице д’Аржанкура! Надто вже далеко відійшов він од самого себе, маючи до своїх послуг лише власне тіло! Найпевніше, це була остання межа, куди він його доволік, не визівнувши духа; колись най-бундючніше з облич і найгнучкіший зі станів нині драними шматами теліпалися туди-сюди. Згадуючи, як, бувало, усміхався д’Аржанкур, на мить стаючи від того усміху не таким нажабленим, насилу можна було вгадати у д’Аржанку-рові з плоті й кісток того д’Аржанкура, якого я бачив так часто, і зрозуміти, що сьогоднішній усміх старого розм’яклого тандитника уже потенційно жив у давньому взірцевому джентльмені. Але навіть якщо припустити, що усміх мав передавати той самий настрій, маркізове обличчя і сама речовина ока, де він жеврів, змінилися так ґрунтовно, що й вираз д’Аржанкурів здавався іншим, і сам маркіз був уже не той. Я зареготав, дивлячись на цього величного ідіота, настільки ж розгрузлого у своїй добровільній карикатурі на самого себе, наскільки виглядав послужливим у своєму трагізмі «побитий громом» барон де Шарлюс. Пан д’Аржан-кур у ролі Реньярового напівживого блазня з Лабішового шаржу був такий самий приступний, як люб’язний був барон де Шарлюс, цей король Лір, що поквапливо скидає брилика, відклоняючись першому-ліпшому зустрічному. Проте я не здогадався висловити йому свій захват від карколомного образу, що його він видобував із надр самого себе. Мене утримала від цього не моя задавнена антипатія, бо в остаточному своєму підсумку він так різнився від самого себе, що здавався кимось іншим, так само доброзичливим, безборонним і нешкідливим, як давній д’Аржанкур був зухвалий, зловорожий і небезпечний. Настільки іншим, що як тільки я глянув на цю прояву, на цього кривляку, сивого коміка, на цю снігову бабу, і здитинілого генерала Дуракіна в одній подобі, мені здалося, ніби людська істота може підлягати таким самим цілковитим метаморфозам, як метаморфоза комах. Я мав таке враження, ніби за повчальними вітринами зоологічного музею вивчаю наочно, чим може стати наймо-торніша і найхарактерніша комаха, проте не міг оживити в собі почуття, які колись викликав у мені д’Аржанкур, перед цією миршавою хризалідою, радше дриґливою, ніж ворушкою. Проте я змовчав, не привітавши пана д’Аржанкура з цим його «номером», що, здавалося, розсував межі, покладені для трансформації людського тіла.