Хтось, почувши, що я хворів, спитав, чи не боюсь я в сьогоднішню лиху годину, коли в місті лютує епідемія, підхопити грип, але якийсь доброзичливець поспішив заспокоїти мене, кажучи: «Та ні, грип косить тільки молодь. Люди вашого віку практично нічим не ризикують». Запевняли, що челядь мене впізнала одразу. Слуги пошепки вимовляли моє ім’я, а одна дама навіть розповіла, що чула, як вони «отою своєю мовою» казали: «Це батя...» (за цим епітетом ішло моє ім’я). А що дітей я не мав, то він міг стосуватися лише мого віку.
«Чи знаю я маршала? — перепитала дукиня. — Я знала людей, що сиділи на куди вищих стільцях: дукиню де Ґаллієру, Поліну де Періґор, кардинала Дюпанлу». Слухаючи її, я наївно вболівав, що не знав тих, кого вона називала уламками старого режиму. Я мав би подумати, що старим режимом називають те, чого вона могла вже знати лише рештки; оскільки те, що ледве мріє нам на обрії, передбачає таємничий огром, замикаючи, як нам здається, неприступний уже для огляду світ; а проте ми посуваємося вперед і незабаром це вже ми на обрії для тих, хто йде за нами; а насправді відступає обрій, і світ, уже нібито втрачений, розростається далі. «У ранній молодості, — додала дукиня Ґермантська, — я встигла побачити навіть дукиню де Діно. До лиха, знаєте, я вже не піддівок». Ці останні слова мене вжахнули: «їй не слід так казати, так висловлюються старі баби». І зараз же подумав, що вона й справді стара баба. «Зате ви, — підхопила вона, — не змінилися аніскілечки. Атож, ви мене дивуєте, все молодий і молодий». Що й казати, меланхолійні слова, адже вони означають лише одне: ми постаріли не на вигляд, а таки насправді! Відтак вона добила мене, докинувши: «Я завжди жалкувала, що ви не одружилися. Але хто знає, може, це й на щастя. У вашому віці ви мали б уже військовозобов’язаних синів, а якби вони полягли, як бідолаха Робер (я досі його згадую), ви б не пережили цього із вашою вражливістю».