Деякі личини під ковпаком сивого волосся значила вже трупна штивність, повіки здавалися зліпленими, як у смертну годину, губи з безугавною мишкою мурмотали ніби молитву на схід душі. Досить було чорному чи золотавому волоссю змінитися сивим, щоб незмінне з погляду ліній обличчя видавалося іншим. Гримери знають, що напудрована перука може заступити весь перевдяг і зробити когось невпізнанним. Юний граф де***, — я бачив його у званні поручника в ложі графині де Камбремер того дня, коли дукиня Ґермантська сиділа в бенуарі своєї кузини, — мав і досі бездоганно поправні риси, але набута фізіологічна артеросклерозна закляклість тепер аж надто підкреслювала правильний і камінний овал фізіономії денді, надаючи тим рисам яскравої виразистости, застиглої майже гримасою, і вражала нерухомістю, гідною моделі зі студії Мантеньї чи Мікеланджело. Колись його цера полум’яніла грайливим рум’янцем, а тепер була врочисто бліда; срібляста чуприна, легка огрядність, шляхетність дожа, змора, близька до сонноти — все це створювало для глядачів нове і пророче враження злоповісної величі. Прямокутник сивої бороди, докладний відповідник прямокутника давнішої золотавої бороди перемінив його так надійно, що, коли я помітив у цього підпоручника п’ять личок, моєю першою думкою було повіншувати його не зі званням полковника, а з тим, що він так ужився в ролю полковника, позичивши не лише мундир, а й поважну, сумну міну штабіста, свого батька. Так само і в його сусіди сива борода вже заступила золотаву, та що обличчя залишилося живим, усміхненим і молодим, то сивина підкреслювала рум’янець та войовничу міну і загострювала блиск очей, надаючи цьому світовцеві, такому й досі молодому, натхненного вигляду пророка.
Зміни, зроблені сивиною і ще деякими деталями, надто у жінок, не поглинули б мене до решти, якби стосувалися тільки кольору, бо якщо колір може чарувати око, то розум бентежить трансформація особи. Справді, «розпізнати» когось, а надто, як не зумів розпізнати, ідентифікувати, означало розуміти під спільним знаменником дві суперечливі речі, означало погодитися, що той, хто тут присутній, істота, яку ми пригадуємо, вже не існує, натомість істота нині суща — взагалі якийсь незнайомець; означало нагоду для розкриття секрету майже такого самого тривожного, як таємниця смерти, прологом, вістуном якої він, утім, є. Бо я знав, що означають ці зміни, і до чого це прелюдія. Ось чому, нарівні з багатьма іншими змінами, так вражала сивина жінок. Мені називали ім’я, і я з дива не міг вийти, що вона належить і тій білявій охотниці танцювати вальси, яку я знав колись, і тілистій білоголовій дамі, що проходила повз мене важкою ходою. Окрім рожевого кольору шкіри, ім’я було єдиною сув’яззю між цими двома жінками, ще відміннішими між собою (одна з моєї пам’яти, друга з ранку Ґермантів), ніж юна молодичка і вматеріла матрона в театральній п’єсі. Аби життя нарешті спромоглося обдарувати цю вальсівницю таким тілиськом, аби воно спромоглося сповільнити, ніби в такт метроному, її силувані рухи, аби воно, зберігши чи не єдину спільну деталь, щоки, нині звичайно, повніші, але ще й замолоду помережені червоними сіточками, спромоглося підмінити метку білявку цим череватим драгуном, — воно мусило вчинити більше демонтажів та реконструкцій, ніж вимагала б перебудова бані на шпилясту вежу дзвіниці, а коли думаєш, що таку працю проведено не в мертвому матеріалі, а в живому тілі, змінюваному тільки непомітно, то дивовижний контраст між нинішнім явищем та істотою, закарбованою в моїй пам’яті, відсував її у ще відлегліше минуле, майже легендарне. Я насилу міг об’єднати ці дві подоби, думати про ці дві особи під спільним іменем; бо так само, як важко уявити, що померлий колись жив або що той, хто жив колись, сьогодні мертвий, майже так само важко — і це чи не той самий рід труднощів (бо знищення юности, руйнація особи, сповненої сил і поривань, — це вже перше небуття) — осягнути, що сьогодні вже стара давніша молодиця, коли подоба старої, протиставлена подобі молодої, здавалося б, настільки її виключає, що почережні підміни баби молодицею і молодиці бабою видаються сонною маячнею, аж ніколи не повірилося б, що оця могла бути там-тою, що матерія однієї механічно, не вдаючись до інших способів, окрім вельми умілих маніпуляцій часу, обернулася там-тою другою, що конкретна матерія не покинула конкретного тіла, — якби ми не мали показника тотожного імени та підтвер-джувального свідчення приятелів, яким надає позірної вірогідности лишень троянда, загублена колись серед золотих колосків і тепер занесена снігом.