Зрештою, як і у випадку зі снігом, міра білі волосся по-своєму вказує на глибину прожитого часу — так гірські верховини, які, навіть постаючи перед нашими очима на тій самій лінії, що й інші верхів’я, зраджують, одначе, свою більшу висоту більшою непорочністю снігової білі. Проте не з усіма було саме так, надто ж із жінками. Колись попелясті і шовковисті кучері принцеси Ґермантської, в’ючись по опуклому чолу, видавалися мені сріблястими, а нині, біліючи чимраз більше, набули матовости клоччя чи вовни, через що видавалися, навпаки, сірими, як брудний сніг, що втратив свій блиск.
І сива перука здобула отим білоголовим танцюристкам не тільки дружбу дукинь, раніш їм незнаних. На них, колись зугарних лише танцювати, пролилася благодать мистецтва. І подібно до того, як у XVII сторіччі пишні дами рядилися черницями, білоголові танцюристки тепер мешкали в апартаментах, обвішаних кубістськими полотнами , — маляр-кубіст працював тільки для них, а вони жили тільки для нього. Старі діди й баби із геть-то зміненими рисами усе ж силкувалися зафіксувати як постійний стан один із тих перебіжних виразів обличчя, яких ми прибираємо на секунду і з допомогою яких намагаємося чи то випнути собі на користь якусь зовнішню прикмету, чи то затерти ґанджу; здавалося, вони остаточно обернулися в незмінні бліц-знімки самих себе.
Усі ці люди присвятили стільки часу на перевдяг, що костюм загалом пройшов повз увагу тих, із ким вони разом ішли по життю. їм навіть часто дозволяли зволікати, аби вони могли по змозі якнайдовше залишатися собою. Та коли минав термін, перебирання відбувалося куди швидше; хоч круть, хоч верть — уникнути його було годі. Я ніколи не примічав якоїсь схожости між пані Ікс та її матір’ю, з якою я зазнайомився, коли вона була вже на старости-літях і нагадувала сплющене турченятко. І справді, пані Ікс завжди здавалася мені чарівною ставною молодицею, і вона довгенько трималася. Можна сказати, трималася аж надто довго, тож і не допильнувала, поки наспіє ніч, зодягти свій турецький костюм, опізнилася з маскарадом, і ось маєш — шпарко, майже блискавично сплющилась і достотно відтворила образ старої туркені, якого прибрала колись її матір.
Рідню деяких людей я добре знав, але ніколи не думав, що їх пов’язувала якась спільна риса; поки я милувався новояв-леним Леґранденом, старим сідоглавим пустельником, я раптом відзначив — можу навіть сказати: відкрив з утіхою зоолога — у площині його щік будову щік його молодого сестринця, Леонора де Камбремера, здавалося б, нічим не схожого на дядька; до цієї першої спільної ціхи я додав другу, якої досі не помічав у Леонора де Камбремера, а потім інші, й жодна з них не належала до рис, характерних для його юности, отож незабаром у мене вийшла немовби його карикатура, правдивіша і глибша, ніж та, що нагадувала б його до цяти; його вуйко тепер видавався мені молодим Камбремером, перебраним на забавку старухом, яким сестринець і справді колись мав стати, а отже, він уже був не лише тим, чим стали молоді колись люди, а й тим, чим стануть сьогоднішні молодики, — ось чому на мене з такою силою налягало відчуття Часу.