Оскільки риси у жінок, де різьбилася як не молодість, то принаймні врода, перевелися, жінки шукали способу, як би те обличчя, що в них зосталося, переробити на нове. Зміщуючи на обличчі центр як не ваги, то принаймні перспективи, формуючи довкола нього новий уклад рис відповідно до іншої вдачі, у п’ятдесят років вони виводили новий ґатунок краси, як « у свинячий голос» беруться за нове ремесло, або як на землі, уже непридатній під виноградники, саджають буряки. І круг цих нових рис вони змушували цвісти нову молодість. До цих метаморфоз не могли пристосуватися лишень жінки надто гарні або надто шпетні. Перші, різьблені ніби в мармурі, з довічно чіткими лініями, де годі щось змінити, вітріли, як статуї. Другі, так звані бридулі, мали над гарнючками навіть певну перевагу. Передусім тільки їх упізнавали одразу. Як відомо, у Парижі не знайти двох однакових уст, і саме завдяки ротам я впізнавав жінок — у цьому салоні, де вже не впізнавав майже нікого. А потім вони не дуже-то й пристарилися. Старощі — це щось людське, вони ж, бувши страшилами, «змінилися» не більше, як на мене, ніж кити.
Деякі чоловіки та жінки, сказати б, не підтопталися: обличчя мали молоде, поставу струнку, як і давніше. Але коли, аби щось сказати, ви підступали до єдвабної шкіри і делікатного овалу ближче, обличчя виявлялося зовсім іншим, як це буває із поверхнею листка, краплею води чи крови, вміщеними під мікроскоп. Тоді я бачив на нібито гладенькій шкірі численні масні плями і чув огиду. Риси теж не витримували такого збільшення. Зблизька лінія носа заламувалася чи заокруглювалася, ніс укривався тими самими масними кружальцями, що й ціле обличчя; а очі зблизька ховалися під капшуками, нівечачи схожість теперішнього виду на вид колишній, який ти сподівався віднайти. Отож коли здалеку гості видавалися молодими, то їхній вік зростав у міру наближення до лиця і можливости спостерігати великим планом; обличчя залежали від глядача, якому досить було стати на зручне місце і кидати на них далекі погляди, що зменшують об’єкт, наче скельце, приписане для далекозорих; для них старість, мов присутність інфузорій у краплині води, походила не так од віку, як, в очах спостерігача, од діоптрії.
Я спіткав там одного з моїх давніх товаришів, якого десять років бачив майже щодня. Хтось ізголосився поновити наше знайомство. Я підійшов до нього, аж це він озвався добре знайомим мені голосом: «Страшенно радий! Скільки літ, скільки зим!» Я мало не підскочив з несподіванки! Цей голос гучав немовби з удосконаленого фонографа, бо хоча й належав моєму приятелеві, а проте видобувався із гладкого, шпакуватого, зовсім не знаного мені добряги, і мені ввижалося, що тільки з допомогою якогось штучного, механічного трюка голос мого давнього колеги переміщено у старого й нецікавого гладуна. Проте я знав, що це був він: той, хто по стількох літах нас ізвів, аж ніяк не скидався на містифікатора. Він освідчив мені, що я ані кришечки не змінився , і я зрозумів, що так само він думає і про себе. Тоді я придивився до нього пильніше. Загалом, якби він не обріс так салом, можна б вважати, що в ньому багато чого збереглося. А проте не вірилося, що це таки він. Тоді я напружив пам’ять. Замолоду він мав блакитні очі; завше усміхнені, блудні, вони ніби шукали чогось, над чим я не загадувався, і що мало бути вінцем безкорисливосте, шукали, певне, Правди, домагаючись її у вічному неспокої, не без певного фіглярства, але з незмінною пошаною до всіх друзів сім’ї. Та відтоді, як він пошився у впливові, мудровані й деспотичні політики, ці блакитні очі, не знайшовши, зрештою, того, чого шукали, застигли, дивлячись тепер гостро, спідлоба. Веселощі, довірливість і наївність відповідно змінилися хитрою потайливістю. Далебі, мені вже здавалося, ніби я вклепався, аж це нараз я почув, як на якісь мої слова він вибухнув сміхом, своїм давнім непогамованим сміхом, що колись так чудово уживався із вічно блудним поглядом. Меломани вважають, що музика пана Зета зовсім не схожа на себе в оркеструванні пана Ікса. Це нюанси, невідомі дилетантам, але дитячий шалений притлумлений сміх у затінку погляду, гострого, як голубий, добре, хоча й трохи навскоси, заструганий олівець, це більше, ніж відмінність оркестрування. Сміх замовк; мені страх хотілося б упізнати товариша, але подібно до Одисея у Гомера, що кидається до померлої матері, чи до спірита, неспроможного вирвати у привида відповідь, хто ж він такий, а чи до відвідувача виставки електротехніки, нездатного повірити, що голос, відтворений фонографом без спотворення, колись видала жива людина, я перестав упізнавати свого приятеля.