Проте пора застерегти, що ритм самого часу для деяких осіб може прискорюватися чи уповільнюватися. Років чоти-ри-п’ять тому я випадково здибав на вулиці віконтесу де Сен-Ф’якр (невістку приятельки Ґермантів). Скульптурні риси здавалися запорукою її вічної молодосте. Зрештою, вона була ще молода. Але, попри її усмішки та вітання, я не зумів розпізнати її в дамі з такими почикриженими рисами, що годі було й думати відтворити овал обличчя. А все тому, що вже три роки вона заживала кокаїн та інші наркотики. Очі її, запалі, підсинені, світилися божевіллям. Рот кривила дивна гримаса. Вона встала, як мені сказали, тільки для цього ранку, бо вже цілими місяцями не покидає ліжка чи шезлонга. Отож-бо Час має до своїх послуг експреси і літерні потяги, які так і мчать до передчасної старости. Але паралельною колією, тільки назустріч, потяги мчать сливе з такою самою швидкістю. Я узяв пана де Куржіво за його сина, бо виглядав він напрочуд молодо (йому вже перескочило за п’ятдесят, але він показував на тридцятирічного). Пан де Куржіво знайшов тямущого лікаря, перестав пити і нічого не солив; він вернувся до третього десятка, ба йому не можна було дати й тридцяти. Бо на сьогоднішній ранок він ще й постригся.
Цікава річ: деякі різновиди явища старощів залежали від тих чи інших соціальних звичок. Дехто з великих панів, завжди носячи альпакові піджаки та старі солом’яні брилики, яких нізащо не надів би міщух, старілися на зразок садівників та хлопів, поміж яких вони жили. Брунатні плями засіювали їхні щоки, лиця жовтіли і темніли, як давні книжки.
З гадки мені не йшли і всі ті, хто, не мавши сили з’явитися сюди, вряди-годи передавав принцесі телеграми, де секретарі, перепрошуючи за їхню відсутність, намагалися створити ілюзію, що вони ще живуть, телеграми від імени хворих, які вже цілі роки конають, більше не встають, не рушають з місця і навіть, оточені легковажною увагою осіб, які провідують їх, спонукувані цікавістю туристів чи вірою прочан, лежать із заплющеними очима, з рожанцем у руках, відгорнувши ковдру, навіть уже не ковдру, а саван, такі собі фігури, висічені хворобою аж до кости у твердому і білому як мармур тілі, фігури, простерті на гробових плитах.
Жінки намагалися зберегти те, що надавало їхнім чарам своєрідности, але часто новий матеріал обличчя їм уже не пасував. Я жахався на саму думку, скільки мусило минути періодів, перш ніж звершилася така революція в геології лиця, жахався, бачучи, якої ерозії зазнали крила носа, які маси алювіального походження, вогнетривкі й темні, позаносили все обличчя.
Звичайно, деяких жінок можна було впізнати ще зовсім легко, обличчя в них залишилися майже ті самі, хіба що тільки, пристосовуючись до сезону, їхнє волосся припорошила сивина, ніби особлива осіння оздоба. Проте інші, серед них і чоловіки, зазнали такої цілковитої трансформації, що ідентифікувати їх було годі — що спільного було, скажімо, між чорнявим марнотратцем життя, закарбованим у нашій пам’яті, і старим чорноризцем, щойно явленим нашим очам, — отож ці казкові зміни насували думку вже не про акторське перевтілення, а про штуку одного з чудових мімів, уособленням яких є Фреґолі. Старій жінці збиралося на плач, коли вона зрозуміла, що непевна і журлива усмішка, така давніше невідпорно чарівна, не здоліє вже розквітнути на гіпсовій масці, накладеній на неї збіглими веснами. Але раптом їй розхотілося подобатися — головою муру не проб’єш, і вона почала послуговуватися театральною маскою, щоб смішити. Але майже всі жінки невтомно боролися зі своїми літами і гналися за вродою, що даленіла, наче сонце на спаді, чий останній блиск їм палко хотілося зберегти як зерцало власного обличчя. Аби допнутися свого, деякі намагалися розгладити шкіру, розширити її білу поверхню, зрікаючись пікантних ямочок, покірної усмішки, приреченої на загладу, і вже наполовину роззброєної; натомість інші, ба-чучи, що врода пропадає остаточно і що треба рятуватися експресією, подібно до тих, хто утрату голосу надолужує мистецтвом дикції, чіплялися за надуті губенята, прижмур, млосний зір, а часом за усмішку — хоча м’язи сваволили, і, усміхаючись, вони нагадували плакальниць.
А втім, навіть у чоловіків, лише злегка змінених (посивілий вус тощо), відчувалося, що ця зміна, зрештою, не фізична. Ми бачили їх ніби крізь забарвлений серпанок, крізь кольорове скло, яке змінювало їхнє обличчя, та насамперед ми бачили їх крізь щось таке, що робило їх мутними і свідчило: те, що являє нам себе «в натуральну величину», насправді від нас дуже далеко, і з тієї далечини, щоправда, відмінної від просторової, з її глибини, наче з другого берега, — ми це відчували, — розпізнавати нас для них так само сутужно, як і їх для нас. Хіба лиш пані де Форшвіль, ніби їй під шкіру впорснуто якусь подобу рідкого парафіну, від чого шкіра в неї надимається, зате не брижиться, скидалася на давню, уже навік «заспиртовану» кокотку.