Це забуття, таке нестримне, таке нещадне навіть до недавньої бувальщини, це таке агресивне невідання робить, за законом зворотної дії, знання копіткого дослідника тим ціннішими, що вони унікальні: ці знання, стосуючись людської генеалогії та справжнього становища людей, досліджують, із якої любовної, фінансової чи іншої причини хтось вдало одружується чи йде на мезальянс, і цінуються у всіх суспільствах, де панує консервативний дух; цими знаннями стосовно комбрейської і паризької буржуазії вільно володів мій дід, а Сен-Сімон шанував їх так глибоко, що,славлячи блискучий розум принца де Конті, перш ніж розводитися про науки, найпершою з них він називає власне його, хвалячи принца за «гарний, ясний, справедливий і точний розум, природний для людини з широкими обріями, людини очитаної, пам’яткої, обізнаної з генеалогією, з її легендами та її правдою, шанобливої з кожним ведлуґ його посад і заслуг, готової появити все, що мають появляти принци крови, і чого вони вже не появ-ляють; він навіть сам ґрунтовно висвітлював цю тему і перелічував усе те, що вони узурпували. Історії, запозичені з книжок та розмов, постійно озброювали його фактами стосовно чийогось походження, становища тощо, і він орудував ними вельми доладно». На подібних речах, пов’язаних, щоправда, не з таким пишним товариством, а всього-но з комбрейською і паризькою буржуазією, не менше знався і знаходив у цьому не меншу втіху й мій дід. Порідшали вже лави тих гурманів, тих поцінувачів, які знали, що Жільберта не з дому Форшвілів, пані де Камбремер-старша — не з дому Мезеґлізів, а молодша — не з дому Валантінуа. Нечисленні і, може, навіть не набрані з найвищої аристократії (з золотою легендою чи з вітражами XIII сторіччя найбільше обізнані не конче святенниці чи навіть католики), а часто з середньої аристократії, ласішої до того, чого вона позбавлена і на вивчення чого у неї тим більше дозвілля, чим менше вона зналася з вельможами; — вони радо сходилися, знайомилися між собою і подібно до «Товариства бібліофілів» чи «Товариства Реймсових друзів» влаштовували на честь однодумців розкішні обіди, частуючи одне одного родоводами. Жінок туди не допускалося, проте чоловіки, повернувшись додому, хвалилися: «Я був на цікавому обіді. Стрітив там якогось пана де Ла Распельєра, прецікавий чоловік, він розповідав нам, що пані де Сен-Лу, яка має гарненьку доньку, зовсім не з дому Форшвілів. Се цілий роман».
Подруга Блока і дукині Ґермантської видавалася не тільки елегантною та чарівною, а й розумною, і розмовляти з нею було приємно, хоча й важкувато, бо новим для мене виявилося не лише ім’я розмовниці, а й невідомі мені імена, якими вона сипала як із рукава і без яких годі було уявити сьогоденне суспільство. Щоправда, із другого боку, коли вона зохотилася послухати мої оповіданки, більшість наведених мною імен ні про що вже їй не промовляли, всі вони пішли у непам’ять, принаймні ті, чий блиск пояснювався лишень своєрідністю якоїсь особи, а не її належністю до славних аристократичних родів (титули молода жінка знала рідко, неточно приписуючи споріднення тому чи іншому імені, почутому напередодні у когось на обіді), здебільшого ж вона взагалі не чула про такі імена, бо почала виходити у світ (не лише тому, що була молода, а й тому, що тільки віднедавна жила у Франції і не відразу заслужила такої чести) допіру за кілька років по моєму усамітненню. Не пам’ятаю вже, чому я згадав про пані Леруа, але моя співрозмовниця випадком уже чула це прізвище з уст свого залицяльника, старого приятеля дукині Ґермантської. Але чула вона про неї краєм вуха, судячи з того, як зневажливо відповіла мені ця молода снобка: «Так, я знаю, хто така ця пані Леруа, це давня Берґоттова приятелька», — що мало означати: «Особа, якої я ніколи не запросила б до себе». Я чудово зрозумів, що давній приятель дукині Ґермантської, бездоганний світовець, пройнятий духом Ґермантів, однією з особливостей яких було не вельми дорожитись аристократичними знайомствами, визнав би за надто вже дурні такі антиґермантські слова: «Пані Леруа, яка ходила на ралець лише до високостей та дукинь», і волів би сказати: «З нею не знудьгуєшся. Почули б ви, як вона колись пришила квітку Берґоттові тощо». Тільки що для темних людей ці відомості, запозичені з розмов, вартують стільки само, скільки для люду вартують газетні інформації, завдяки яким простолюдин вірить навперемін, залежно від своєї газети, що пан Лубе і пан Рейнах злодії або великі громадяни. Для моєї розмовниці пані Леруа була кимось на кшталт пані Вердюрен у її перший, не такий блискучий, період, коли її «кланчик» зводився до самого Берготта. Ця молода жінка, зрештою, одна з останніх, чисто випадково почула ім’я пані Леруа. Сьогодні вже ніхто не знає, хто вона така, — річ, утім, цілком природна. Її ім’я не значиться навіть ув індексі посмертних мемуарів маркізи де Вільпарізіс, хоча пані Леруа посідала багато місця в її думках. Маркіза де Вільпарізіс не згадує про пані Леруа, зрештою, не так тому, що пані Леруа була з нею за життя не дуже ґречна, як тому, що після смер-ти вона ні для кого не була б цікава, а отже, ця мовчанка була продиктована не так уразою світської жінки, як літературним тактом письменниці.