А втім, нагода, завдяки якій мене колись допущено до товариства Ґермантів, видається мені винятковою. Та що я відособився від самого себе і свого довкілля, то бачив, що це соціальне явище не таке вже й відособлене, як спершу мені здавалося, і що комбрейська котловина, де я вродився, дже-релиста, і чимало симетричних зі мною живих цівок вибилися нагору з однієї й тієї самої водяної маси. Звичайно, обставини завжди криють у собі щось особливе, а характери — своєрідне: якщо говорити про Леґрандена, то він пробрався у це середовище в зовсім інший спосіб (завдяки дивацькому одруженню свого сестринця), ніж споріднена з ним Одетти-на дочка, ніж Сванн і ніж потім ще й я. Я провів життя замкнуто і спостерігав його зсередини, отож-бо Леґранденове життя здавалося мені позбавленим будь-якого зв’язку з моїм і пущеним іншими шляхами — так струмок у глибокому вибалку нічого не знає про потічок, що тече в інший бік і, проробивши численні закрути і вигини, впадає у ту саму річку. Одначе з пташиного лету — так само статистик не журиться емоційно забарвленими причинами або зовсім не обов’язковими нерозважними кроками, які призвели когось до смерти, і підраховує лише кількість душ, померлих за рік, — можна було побачити, як кілька осіб, вихідців із середовища, описаного на початку нашої розповіді, опинилося в іншому, зовсім відмінному середовищі, і цілком імовірно, що коли в Парижі щороку береться певне число шлюбів, то зовсім інше буржуазне середовище, освічене і багате, постачає у більш-менш однаковій пропорції таких людей, як Сванн, Леґранден, я та Блок, яких віднайде той, хто кинеться в океан «великого світу». А втім, їх уже можна було там розпізнати, бо якщо молодий граф де Камбремер захоплював усіх своєю вишуканістю, витонченістю і своєю невимушеною гожістю, то я вбачав у всьому тому — як і в гарному його погляді та палкому прагненні вибитися в люди — те, що було характерне вже для його вуйка, пана Леґрандена, старого і надто міщанського, хоч і на аристократичний штаб, друга моїх батьків.
Доброта і звичайне дозрівання, коли цукруватіють і квасніші, зрештою, натури, ніж Блокова, поширені не менше, ніж почуття справедливости, завдяки якому, якщо правда за нами, можна вже не боятись як упередженого судді, так і судді неупередженого. І Блокові онуки були добрі та стримані мало не з «пупку». Зате сам Блок і нині ще не такий. Проте я помітив, що Блок, який колись удавав перед самим собою, ніби мусить відбути двогодинну подорож залізницею, аби відвідати когось, хто зовсім не просив його про це, нині, коли на нього сипалося стільки запрошень не лише на снідання та обіди, а й до когось у гості на два тижні, більшості відмовляв, не розводячись, одначе, про це і не хвалячись, що його постійно кудись кличуть, а він одмагається. Стриманість у словах та вчинках з’явилась у нього з суспільним становищем та віком, своєрідним, сказати б, соціальним змужнінням. Відзначаючись раніше нетактовністю, Блок воднораз був недоброзичливцем і кепським порадником. Але деякі вади і деякі гарні сторони пов’язані не так із тією чи тією одиницею, як із тим чи тим моментом буття, трактованим із суспільного погляду. Вони перебувають майже осторонь від одиниць, люди пересуваються в їхньому світлі, мов під різними сонцестояннями — пе-редсущими, загальними, неминучими. Лікар, узявшись дослідити, як діють ліки: збільшують чи зменшують кислотність шлунку, подразнюють чи втишують його секрецію, одержує різницю результатів не за відхиленням від загальної норми кислотности, а за пробами шлункового соку до і після вживання ліків.