«Що це діється з маркізою д’Арпажон?» — спитала пані де Камбремер. «Як? Вона уже в могилі», — відповів Блок. «Та ні, ви наплутали, померла не вона а графиня д’Арпажбн, торік». У суперечку втрутилася принцеса Аґріґентська; руки цієї молодої вдови по старому, тяжко багатому мужеві, носієві гучного імени, домагалося чимало женихів, завдяки чому її аж розпирало від самовпевненосте. «Графиня д’Арпажон теж померла, десь із рік тому». — «Рік тому? Бійтесь Бога, — відповіла пані де Камбремер, — я була в неї на музичному вечорі, а відтоді не минуло ще й року». Як світські «жиґоло», так і Блок не могли взяти дійової участи в суперечці, бо для них усі ті кончини літніх осіб були чимось страшенно далеким, чи то через велику вікову різницю, чи то через те, що вони (як-от Блок) тільки недавно з’явилися в новому товаристві, куди Блок проліз манівцями на його схилку, у його вечорову пору, коли спогад про чуже йому минуле не міг освітити морок. Але для людей того самого віку і того самого кола смерть утратила свою химерію. А втім, щодня ширилися чутки про таку силу людей «при смерті», з яких одні одужували, а інші віддавали Богові душу, що ніхто вже достоту не пам’ятав, чи хтось, хто вже давненько не трапляв на очі, очуняв від запалення легенів, чи помер. У згаданих вікових володіннях смерть, множачись, стає якась непевна. На цьому перехресті двох поколінь і двох суспільств, які з різних причин нездатні констатувати смерть і майже плутають її з життям, смерть «обсало-нюють», роблять її випадком, більш чи менш типовим для цієї особи, і тон, яким про неї говорять, зовсім не означає, що цей випадок поклав усьому край. Отож мовлять: «Ви забуваєте, що такий-то помер», як сказали б: «Він дістав орден» або «став академіком», або ж — і це виходило одне на одне, бо так само позбавляло змоги бувати на раутах — «він зимуватиме на Півдні» чи «лікар прописав йому гори». Щодо людей відомих, то те, що вони залишили по смерті, ще якось допомагало згадати, що вони зійшли з круга земного. Але коли йшлося про звичайних собі древніх світовців, опріч факту, помер хто чи ні, плутанина поставала ще багато в чому, і не тільки тому, що його майже не знали чи забули про його минуле, а й тому що вже ніщо не пов’язувало його з майбутнім. І ця морока просіювання на решеті хвороби, відсутности, постійного побуту на селі та смерти старих аристократів, підтверджувала як байдужість кожного, хто вагався, так і нікчемство того, хто відійшов.
«Якщо вона не померла, з якого б то дива ніде не було видно ні її, ні її чоловіка?» — спитала стара панна, неабияка гоструха. «Ось я тобі поясню, — відгукнулася її мати, яка попри свій шостий десяток не пропускала жодного світського зібрання, — з них обох уже сиплеться порохня: де вже їм виходити у такі літа!» Можна було подумати, що біля воріт цвинтаря осіло ціле селище старих людей, загублене у мряці, з постійно запаленими гасницями. Пані де Сент-Еверт розв’язала суперечку, заявивши, що графиня д’Арпажон померла рік тому після тривалої хвороби, а за нею померла й маркіза д’Арпажон, померла, «мовби нічого не сталося» — її смерть була до пари всім цим життям, от і лишилася непоміченою, цілком виправдовуючи плутаників. Коли таким чином пані д’Арпажон було поховано остаточно, стара панна стурбовано глянула на матір, боючись, як би смерть однієї з її ровесниць не надто її «вразила»; вона вже чула, як трактуватимуть смерть її рідної матері: «Її страшенно вразила кончина пані д’Арпажон». Проте матір старої панни, навпаки, як хтось відходив у її літах, казала собі, що здобула ще одну перемогу в боротьбі із сильними конкурентами. Тепер тільки смерть інших давала їй приємне відчуття власного життя. Стара панна постерегла: начебто без прикрости сказавши, що пані д’Арпажон замкнуто в оселі, звідки знуджені старці ніколи вже не виходять, її мати ще з меншою прикрістю вислухала слова, що маркіза замешкала у граді засвіття, якого ніхто не покидає. Материна байдужість звеселила уїдливий розум старої панни. Відтоді, забавляючи приятельок, вона смішила їх розповіддю, як її мати весело затирала руки, кажучи: «Ісусе Христе, виходить, ця бідолашна пані д’Арпажон таки померла!» І в такий спосіб ущасливлювала навіть тих, хто міг радіти життю й без цієї смерти. Бо кожна смерть спрощує буття живих, позбавляє необхідности комусь віддячуватися, звільняє від обов’язку когось візитувати. Не так, одначе, сприйняв вістку про смерть пана Вердюрена Ельстір.