Одна дама пішла собі — на неї чекали ще інші ранки та два підвечірки з двома королевами. То була відома салонна кокотка, знайома мені колись принцеса де Насау. Якби вона не змаліла (через що здавалося, — бо її голова сиділа тепер значно нижче, ніж колись, — ніби вона, як мовиться, стала вже одною ногою у могилі), навряд чи можна було б сказати, що вона постарішала. Вона зосталася Марією-Антуанеттою з австріяцьким носом і чарівним поглядом, законсервованою, набальзамованою тисячею старанно дібраних протирок, від яких обличчя їй аж ліловіло. На ньому витав вираз лагідної бентеги, як у того, кому вже час іти і він під приводом, що хоче на часинку відлучитися, звіюється нишком із зали, — принцеса не могла нехтувати безлічі раутів та прийнять, де на неї ждали. Народжена майже біля підніжжя трону, тричі заміжня, довго і щедро утримувана великими банкірами, не кажучи вже про тисячі забаганок, що їх собі дозволяла, вона легко, як бузкову сукню, як свої чудові округлі очі та нафарбоване обличчя, носила трохи туманний спомин своєї багатої бувальщини. Коли вона минала мене, зникаючи по-англійському, я їй уклонився. Вона мене впізнала, потиснула руку і втопила в мене круглі бузкові очі, ніби хотіла сказати: «Ми вже вік як не бачились! Побалакаємо про це коли-інде». Вона міцно стиснула мені руку, не пам’ятаючи достоту, чи тамтого вечора в кареті, коли вона відвозила мене від дукині Ґермантської, обійшлося без любовної пригоди. Про всяк випадок вона натякнула на те, чого не сталося, а це їй було не важко, адже вона вміла розчулитися видовищем суничного торту, а якщо доводилося йти наприкінці концерту, примудрялася надати своєму розпачеві такого відтінку, ніби прощалася з усіма, але не назавжди. Зрештою, не певна, чи між нами щось зайшло, вона поручкалася потаєнці, не затрималася біля мене і не озвалася жодним словом. Тільки, як уже сказано, позирнула на мене з виразом, що означав: «Скільки води спливло!», де зринули всі її мужі та ласкавці ще й дві війни; і зірчасті її очі, подібні до соняшного годинника, вирізьбленого в опалі, зазначили по черзі врочисті години далекого-далекого минулого, яке вона спромагалася віднайти щоразу, як віталася, віталася так, наче перепрошувала. Нарешті, покинувши мене, вона пішла дрібушки до дверей, старанно обминаючи всіх, аби показати мені, що як вона зі мною і не гомоніла, то лише тому, що квапилася, аби надолужити згаяну на ручкання хвилину і не опізнитися до королеви еспанської, адже чаювати вони мали тільки вдвох. А коли дісталася порога, я подумав, що зараз вона візьме ноги на плечі. І справді, вона помчала — до могили.
Зі мною привіталася огрядна дама, і ту ж мить у голові моїй зароїлися преріжні думки. Я буркнув щось допіру по хвилі вагання, остерігаючись, що дама, впізнаючи людей не ліпше, ніж я, вклепалася, та, бачучи її певність, я злякався, що це, навпаки, хтось, із ким я був близький, і єлейно заусміхався, тимча-сом як мій погляд не переставав шукати в рисах імени, якого я не знаходив. Як школяр на випускному іспиті, замість покопатися у своїй пам’яті, пасе оком за обличчям екзаменатора, марно сподіваючись знайти на ньому відповідь, так і я, весь усміхнений, не відривав зору від щік повної дами. Мені привиділося, ніби переді мною лице пані Сванн, і мій усміх обарвився шанобливістю, а моя нерішучість почала відступати. Ще мить — і я почув голос грубої дами: «Ви берете мене за матір, я й справді роблюся на неї дуже схожа». І я впізнав Жільберту.
Ми багато говорили про Робера, Жільберта відгукувалася про нього з пієтетом, ніби Робер належав до вищих істот і ніби їй залежало на тому, аби показати мені, що вона подивляла його і розуміла. Ми згадували його погляди на ратне мистецтво (він-бо часто повторював їй те, що викладав мені у Донсьєрі й пізніше), ці погляди нерідко і в цілому ряді питань знаходили підтвердження в останню війну.
«Просто бракує слів, щоб передати, як вражають мене тепер і вражали під час війни найменші подробиці, про які він згадував мені у Донсьєрі. Останні слова, сказані мені, перед тим, як ми розлучилися назавше, були про те, що він чекає від Гінденбурґа, наполеонівського генерала, баталії наполеонівського типу, покликаної відтяти одне від одного двох союзників, якщо не зраджує мене пам’ять, англійців і нас. Не минуло й року після Роберової загибелі, як критик, якого Ро-бер підносив до небес і який, очевидно, справив величезний вплив на його воєнні ідеї, пан Анрі Біду, відзначив, що наступ Гінденбурґа в березні 1918 року був «баталією розколу супротивника, зосередженого на одній лінії проти двох супротивників, маневр, який вийшов у цісаря 1796 року на Апеннінах, але провалився 1815 року в Бельгії. А перед тим Робер порівнював битви із п’єсами, де не завше легко зрозуміти, чого хотів автор, адже дорогою він сам не раз міняв свої плани. Що ж до згаданого німецького наступу 1918 року, то Робер навряд чи згодився б з інтерпретацією пана Біду. Послухати бодай інших критиків: вони гадають, ніби успіхи Гінденбурґа на Ам’енському напрямку, а потім вимушене тупцяння, нові його успіхи у Фландрії і нове тупцяння, випадково зробили Ам’єн і Булонь цілями, яких він не ставив перед собою спочатку. Кожен може прочитати п’єсу по-своєму: є такі, хто бачить у цьому наступі заповідь блискавичного маршу на Париж, а іншим тут вважаються безладні удари тараном із метою розгромити англійське військо. І навіть якщо накази воєначальника суперечать тій чи тій концепції, критикам завжди вільно сказати, як Муне-Сюллі відповів Кокленові на його запевнення, що «Мізантроп» не та сумна драма, якою той хотів би її бачити (бо Мольєр, як засвідчують сучасники, давав їй комічну інтерпретацію, викликаючи вибухи сміху): «Ну що ж, виходить, Мольєр помилявся».