Я не міг поділитися з Жільбертою думками, які вже годину обсідали мені голову, але мені здалося, що стосовно самих розваг вона зуміє мене потішити, тим паче, що літературні розмови з дукинею Ґермантською, мабуть, не конче мали розважати мене більше, як із пані де Сен-Лу. Звичайно, я мав намір назавтра розпочати знову, тільки цим разом цілеспрямовано, життя самотою. Тепер я вже не допущу, аби хтось відвідував мене в робочий час, бо повинність написати твір узяла гору над обов’язком ґречности, навіть доброти. Вони, мабуть, наполягатимуть, бо вже не бачилися зі мною цілу вічність, і рипатимуться до мене, певні, що я одужав, з’являючись, коли їхні денні чи життьові труди будуть закінчені чи урвані, і відчуваючи таку саму потребу в мені, як я відчував у Сен-Лу; а ще тому, бо — я це помітив ще в Комбре, коли батьки ганили мене у моменти найхвальніших постанов, які я ухвалював без їхнього відома, — внутрішні дзиґарі, розподілені між людьми, не всі поставлені на ту саму годину: один вибиває час відпочинку, а другий воднораз із ним — час роботи, один — час кари, що його визначив суддя, хоча другий, у злочинця, вже давно вибив годину каяття і глибокого переродження. Але мені стане духу сказати тим, хто рипатиметься до мене або посилатиме по мене, що у засадничих справах, до яких я мушу взятися, у мене невідкладна, архіважлива зустріч із самим собою. Бо хоч і є якийсь слабенький зв’язок між нашим справжнім я і тим другим, але якщо їх єднає та сама назва і те саме тіло, то самозречення, що змушує нас жертвувати легшими обов’язками і навіть утіхами, здається іншим егоїзмом.
А втім, хіба не на те, щоб займатися ними, я відсторонюся від тих, хто нарікатиме, що не бачить мене, відсторонюся, щоб займатися ними ґрунтовніше, ніж я міг би це зробити у їхньому товаристві, щоб вони моїми заходами відкрили самих себе, щоб вони завдяки мені відбулися? На ’кий біс мені ще довгі літа переводити вечори, озиваючись на луну їхніх слів звуком марнотних слів своїх, переводити час задля безплідної втіхи світського спілкування, спілкування геть бездумного? Чи не ліпше спробувати описати криву їхніх жестів, слів, життя, вдачі, описати і вивести з неї закон? На лихо, доведеться боротися зі звичкою ставити себе на місце інших, звичкою, яка, хоч і працює на концепцію твору, гальмує його виконання. Бо така звичка у супрязі з надмірною ґречністю спонукає нас жертвувати не тільки своїми втіхами, а й обов’язками, хоча, якщо ми поставимо себе на чиєсь місце, цей обов’язок, байдуже, який саме, — хтось, наприклад, зовсім не придатний для фронту, залишається в тилу і там він корисний, — виявляється тим, чим насправді він не є, тобто нашою втіхою.
А що для мене не трагедія, як це уявляється найбільшим серед нас, жити без друзів, без теревенів, то я здавав собі справу, що гайнування душевної снаги, душевного піднесення, на дружбу, — це такі собі сліпі двері, відкриті лише для виняткових почуттів (шлях у нікуди) і відвернені від істини, до якої вони могли б нас привести. Кінець кінцем якщо хвилини відпочинку чи спілкування стануть для мене конечні, я відчував, що більше від інтелектуальних розмов, нібито корисних, на думку світу, для письменників, флірт із дівчатами-квітка-ми стане моєю вишуканою поживою, прописаною моїй уяві, схожій на славетного коня, годованого тільки трояндами. Чого мені знов ураз закортіло, то це того, про що я марив у Баль-беку, коли, ще не знаючи їх, я бачив, як вони простують узмор’ям — Альбертина, Андре та їхні подружки. Та ба! я вже не міг вирушити на пошуки тих, кого в ту мить так палко жадав. Дія років, перемінивши всіх, кого я сьогодні бачив, навіть
Жільберту, звичайно, зробила зацілілих жінок, як зробила б і Альбертину, якби та не загинула, надто відмінними від тих, кого я запам’ятав. Мене боліло, що я мушу віднаходити їх у самому собі, у самому собі, бо час, змінюючи людей, не змінює їхнього образу, закарбованого у нашій пам’яті. Нема нічого боліснішого від цього контрасту між нівеченням істот і сталістю спогаду, коли ми починаємо розуміти — те, що зберегло в нашій пам’яті стільки свіжости, уже не буде таким у житті, що ми не можемо ззовні наблизитися до того, що всередині нас видається нам таким гарним, до того, що пробуджує у нас прагнення, таке інтимне, знову його побачити, знайшовши його в нашому перевесникові, тобто в іншій істоті. Саме те, що (як я вже не раз підозрював) здається неповторним у жаданій істоті, не є її рисою. Але минулий час доводив мені цю істину переконливіше, якщо я через двадцять років несамохіть прагнув шукати, замість знайомих колись дівчат, дівчат, які були б такі молоді тепер, як ті тоді. (А втім, видається сущою химерою, позаяк не зважає на втрачений час, не тільки пробудження наших плотських жадань. Я колись прагнув, аби якимсь дивом до мене ввійшли — живі, всупереч моїм уявленням, моя бабуся й Альбертина. Мені ввижалося, що я їх бачу, моє серце рвалося до них. Я забув тільки про одне: якби вони справді жили, Альбертина виглядала б десь так, як пані Коттар у Бальбеку, а в моєї бабусі, вже майже сторічної, не лишилося б і сліду від того гарного, погідного й усміхненого обличчя, яке я уявляв собі ще й досі — так само свавільно, як Богові Отцеві начепили бороду або в XVII сторіччі вдягали гомерівських героїв у строї тодішньої шляхти, забуваючи, що це античні герої.)