Дивлячись на Жільберту, я не подумав: «Я хочу знов її побачити», однак же сказав їй, що вона справила б мені велику приємність, запрошуючи мене вкупі з молодесенькими дівчатками, по змозі, з убогих родин, аби я міг ущедрювати їх дрібними подарунками, нічого, зрештою, не вимагаючи, окрім відродження давніх мріянь і давніх смутків, а може, якогось неймовірного дня, і цнотливого поцілунку. Жільберта усміхнулася і вдалася чомусь у задуму.
Як Ельстір бачив перед собою, у своїй дружині, втілення венецької краси і часто малював її у своїх картинах, так я виправдовувався перед самим собою, що мене, з певного естетичного егоїзму, вабило до гарних жінок, здатних згодом завдати мені муки, виправдувався і вже плекав певний поганський культ майбутніх Жільберт, майбутніх дукинь Германських, майбутніх Альбертин, яких я міг би спіткати і які, як мені здавалося, дали б мені натхнення — як дають його скульпторові на прогулянці гарні античні статуї. Проте мені годилося взяти на увагу, що знайомству із кожною з них передувало відчуття таємниці навколо неї, тож замість просити Жільберту познайомити мене з юнками, краще мені було б вибратися в ті місця, де нічого б не лучило мене з ними, де між ними і собою я відчував би щось нездоланне, де за два кроки, на пляжі, простуючи до води, я відчував би, що мене відгороджує від них щось незнищенне. Завдяки цьому відчуття таємниці почережно могли мені навіювати Жільберта, дуки-ня Германська, Альбертина і ще багато хто. Звісно, невідоме і майже непізнаване стане знане і близьке, чи то болісне, чи то байдуже, але попри це в ньому збережеться щось від давніх чарів.
Щоправда, як у календарях, які приносить поштар, аби дістати на Новий рік віддарок, не трапилося серед моїх років жодного, де на фронтисписі чи між сторінками не зберігався б образ жаданої тоді жінки; образ тим причепливіший і свавільніший, що я, бувало, ніколи і в вічі не бачив тієї жінки, скажімо, покоївки пані Пютбюс, мадемуазель д’Ор-женвіль чи ще якоїсь незнайомки, на чиє ім’я я напав у світській хроніці, «серед сонму чарівних вальсівниць». Я уявляв собі її пишну вроду, гинув за нею, ліпив для неї ідеальне тіло, яке заломлювало своєю гожістю увесь провінційний краєвид, де, якщо вірити «Замковому річнику», простягалися її латифундії. Щодо знайомих мені жінок, то ці краєвиди були принаймні подвійні. Кожна з них стояла в іншій точці мого життя, царюючи, ніби місцеве й опікунське божество, передусім посеред одного з цих примрійних краєвидів, уклад яких утворював технічну мережу мого життя, посеред краєвиду, де я любив про неї марити; а далі — споглядувана очима спогаду, оточена місцями, де я її зустрічав і які вона мені нагадувала, злютована з ними, бо якщо наше життя — мандри, то наша пам’ять — хатниця, і хоч би ми тікали без упину, наші спогади прикуті до місць, звідки ми пішли собі, і далі пов’язують із ними свої осілі життя, як тимчасові приятелі, якими мандрівець завівся у певному місті і яких, їдучи, мусить покинути, бо вони, не кочовики, зостаються, де й були, і тут, власне, доживуть свого віку, немовби мандрівець і досі був тут, на церковній паперті, у порту або під прибережними деревами. Отож Жільбертина тінь стелилася не тільки біля підніжжя церкви Іль-де-Франс, де я уявляв її, а й на парковій алеї в Мезеґлізькій стороні, а тінь дукині Ґермантської — на вогкій стежці, де обабіч веретенилися лілові й червонясті грона, чи на вранішньому золоті паризького хідника. І ця друга особа, спороджена не жаданням, а згадкою, не була для обох цих жінок одна й та сама. Бо кожну з них я знав кількома наворотами, за різних часів, коли вони ставали для мене іншими і коли я й сам ставав інший, скупаний у мареннях іншої барви. Отож закон, що правує маренням кожного року, зберігав навколо них групу спогадів про жінку, знайому мені тоді: приміром, усе пов’язане з дукинею Ґермантською часів мого дитинства, скупчилося завдяки силі тяжіння довкола Комбре, а все причетне до дукині Ґермантської, готової запросити мене на снідання, — довкола істоти з зовсім іншими почуттями; було кілька різних дукинь Ґермантських, як було, починаючи з дами в рожевому, кілька паній Сванн, розмежованих безбарвною атмосферою літ, і я не міг уже перекидатися від одної до іншої, як не міг опустити однієї планети, аби перенестися на другу, відокремлену від неї ете-ром. І не тільки відокремлену, а й відмінну, прикрашену моїми мріями різних літ, наче особливою флорою, якої не знайти на іншій планеті; таку відмінну, що я, подумавши, що не піду снідати ні до пані де Форшвіль, ні до дукині Ґермантської, не міг навіть сказати собі, так відчутно це мене перенесло до іншого світу, що перша з них не є кимось відмінним від дукині Ґермантської, нащадка Женев’єви Бра-бантської, а друга — кимось відмінним від дами в рожевому, і це пояснювалося тільки тим, що в цьому мене запевняв загніжджений у мені компетентний чоловік, запевняв, як запевняв би мене астроном, що туманності Чумацького Шляху виникли від розпаду однієї й тієї самої зірки. Так само і Жільберта, яку я попросив, не здаючи собі в цьому справи, звести мене з дівчатами, подібними до неї колишньої, не була вже для мене тільки пані Сен-Лу. Я більше не думав, дивлячись на неї, про ролю, яку відігравало колись у моєму коханні, забутому і нею, моє захоплення Берґот-том, що знову став для мене просто автором своїх книжок, і я вже не пам’ятав (хіба що воно оживало в рідких, геть розрізнених споминах) свого збентеження, коли мене з ним знайомили, змішаного з подивом розчарування його манерою розмовляти у салоні з білим хутром, повному фіялок, куди так рано вносилося стільки ламп і розставлялося на стількох консолях. По суті всі спогади, які утворювали першу мадемуазель Сванн, були відірвані від сьогоднішньої Жільберти, утримувані на великій відстані силою тяжіння інших світів довкола Берґоттової фрази, з якою становили одне тіло, і оповиті пахощами глоду.