Що ж до Рахилі, то якщо вона й справді докладала великих зусиль, аби зблизитися з дукинею Германською (цих зусиль дукиня так і не розпізнала під удаваною погордою та показним зухвальством, які її інтригували й упевнювали у високій думці, що актриса не помазана снобізмом), то це загалом пояснювалося чарами, якими великий світ надить, починаючи з певного моменту, навіть найзашкарублішу богему і які є відповідником чарів, що ними богема зі свого боку вабить великий світ — подвійний приплив, суголосний у політичному житті взаємній зацікавленості та прагненню укласти спілку, притаманному народам, що б’ються між собою. Проте у Рахилі таке прагнення могло мати специфічніший мотив. Саме у дукині Германської і саме від дукині Германської вона зазнала колись страшного афронту. Рахиль із часом ані забула його, ані вибачила, але особливому чарові, який відтоді у її очах оточував дукиню, уже не судилося розвіятися. Розмову, від якої я хотів відвернути Жільбертину увагу, було урвано, бо господиня дому кинулася розшукувати акторку, якій пора було читати, отож, полишивши дукиню, Рахиль з’явилася на естраді.
Якраз у цей час на другому кінці Парижа розігрувалася зовсім інша вистава. Берма, як тут уже згадувалося, запросила кількох осіб на чай, аби пошанувати доньку та зятя. Але запрошені не квапилися йти. Дізнавшися, що Рахиль читає вірші у принцеси Ґермантської (ця вістка страшенно обурила Берму, велику акторку, прецінь Рахиль не переставала оставатися для неї курвою, допущеною до участи у виставах, де вона, Берма, грала перші ролі, лише тому, бо Сен-Лу платив за її театральні костюми; обурення було тим благородніше, що по Парижу громом прокотилася новина: хоч запрошення розсилалися від імени принцеси Ґермантської, насправді в ролі господині дому вітала гостей у принцеси Рахиль), Берма ще раз із притиском написала до своїх вірних, аби ті не пропустили її підвечірка, бо вона знала, що вони дружать і з принцесою Ґермантською, відомою їм як пані Вердюрен. Проте час минав, а ніхто до Берми не з’являвся. Блок, у якого спитали, чи він там буде, відповів простодушно: «Ні, я волію принцесу Ґермантську». Гай-гай! Кожен по-взяв у душі таку саму ухвалу. Берма, вражена смертельною недугою, нині рідка гостя у світі, відчувала, як стан її погіршується, але, прагнучи допомогти доньці, привченій до розкоші (ледачий і хворобливий зять не спромагався оточити її нею), повернулася на сцену. Вона знала, що цим скорочує свої дні, але їй хотілося урадувати дочку, обдаровуючи її грубими гонорарами, — і заразом потішити зятя, якого вона ненавиділа, але до якого піддобрювалася. Знаючи, що донька за мужем і дух ронить, вона боялася його розсердити — ще, чого доброго, зі злости та пересердя заборонить дружині бачитися з матір’ю. Бермина дочка, яку таємно кохав лікар її мужа, надто легко повірила, що вистави «Фед-ри» не дуже небезпечні для акторки. З лікаревої мови вона вихопила тільки ці слова, на всі ж застереження махнула рукою; а лікар і справді заявив, що не бачить великої шкоди в її виступах. Він сказав так, відчуваючи, що справить приємність коханій жінці, а може, і з неуцтва, чи тому, що усвідомлював невиліковність хвороби, бо ми залюбки пристаємо на скорочення муки хворих, коли те, за допомогою чого ми її скорочуємо, запорука нашого гаразду, а може, ще й під впливом ідіотичної гадки, що виступ на сцені потішить Берму, а отже, справить їй полегкість, ідіотичної гадки, яка здалася йому не такою-то вже й дурною, коли, сидячи в ложі (Бермині діти йому її виклопотали, і цього вечора його пацієнти лишилися покинутими напризволяще), він упевнився, що на сцені життя у ній так і кипить, тимчасом як у житті, серед людей, вона вже конала. І справді, звички мов якими чарами дозволяють нам, ба навіть нашим органам, якось притертися до існування, яке спершу здавалося нестерпним. Хто не бачив, як хворий на серце ветеран манежу вольтижує, демонструючи карколомну акробатику, аж не віриться, що хворе серце на таке здатне? Берма здавна оббулася зі сценою, до вимог якої її органи ідеально пристосувалися, і потрапила, щируючи з непомітною для глядачів обачністю, створити ілюзію доброго здоров’я, розхитаного хіба що тільки нервовою, уявною болістю. І хоча після сцени освідчення Іполитові Берма відчувала, що жде її пекельна ніч, її шанувальники влаштували овацію, гукаючи, що вона перевершила саму себе. Вона верталася з лютими болями, але щаслива, що принесла доньці папушу блакитних папірців,— з пустотливістю дитини театру ця стара жінка звичайно запихала їх за панчоху, звідки потім із гордістю видобувала, чекаючи на усміх та поцілунок. На жаль, ці банкноти зять і дочка тринькали на перебудову свого палацу в сусідстві з материним палацом, і безугавний стук молотків уривав сон, якого так потребувала трагічна акторка. Відповідно до примхливої моди або щоб догодити смакові пана Ікса і пана Ігрека, сподіваних своїх гостей, вони переробляли світлицю по світлиці. Берма відчувала, як сон, здатний угамувати її болі, пропадав без вороття; з нічницями вона примирилася, хоча й затаїла в душі погорду до пишноти, яка прискорювала її кінець і обертала на муку її останні дні. Може, почасти і з цієї причини вона гордувала ними — природна помста тому, хто нас кривдить, а ми не можемо дати відко-ша. Але, з другого боку, свідома власного генія, переконавшись іще замолоду, які марнотні всі ці декрети моди, вона зоставалася вірна Традиції, яку завжди шанувала і втіленням якої була, а Традиція та веліла судити про світ і людей так само, як і тридцять років тому, наприклад, вбачати в Рахилі не теперішню модну акторку, а віддавна знану їй курву. Зрештою, Берма була не ліпша від доньки, від неї донька запозичила (спадковість, поєднана з заразливим прикладом, що його аж надто природне захоплення зарядило ще більшою силою) свій егоїзм, свою безжальну в’їдливість і несвідому жорстокість. Тільки що всі ці вади Берма складала в жертву доньці, тим самим очищаючись від них. А втім, навіть якби робітники й перевелися в домі Берминої доньки, все одно вона варила б із матері воду, адже захланні, люті й легковажні сили молодости виснажують недужу старість, для якої надто обтяжливо бігти з ними наввипередки. Щодня влаштовувалося нові сніданки — Берму вважали б за егоїстку, якби вона позбавила їх доньку і навіть якби не брала в них участи, бо молодята били (деяких гостей, нових і впливових, вони затягали сливе силоміць, мастячи медом) на магнетичні чари широкославної матері. З ґречности її «обіцяли» цим знайомим як принаду на якесь свято поза своїм домом. І бідолашна мати, поглинута борюканням зі смертю, що оселилася в ній, мусила рано вставати і виходити у світ. Та й це ще не все: оскільки тим часом Режан, у всьому блиску свого таланту, гастролювала за кордоном, здобуваючи тріумф за тріумфом, зять вирішив, що Берма не повинна дати себе заломити, запраг, щоб родина так само купалася у славі, і послав Берму в турне, де її довелося колоти морфіном, смертельно небезпечним за ниркової недостатности. Той самий потяг до витончености й світського блиску в день прийняття у принцеси Ґермантської відіграв ролю смока і силою пневматичної машини втис до її салону навіть найвірніших приятелів Берми, у якої, навпаки (і саме через це), панували цілковита пустка та смерть. Надійшов тільки якийсь молодик, який не був певен, чи раут у Берми не виявиться так само блискучим. Коли минув останній термін і Берма зрозуміла, що всі її покинули, вона звеліла подати чай і сіла з родиною до столу, ніби на поминках. Обличчя Берми уже нічим не нагадувало того знімку, який одного вечора, на се-редопістя, так мене роз’ятрив. На ньому була, як висловлюється люд, написана смерть. Цим разом вона виглядала справді як статуя Ерехтейона. Затужавілі жили уже майже скам’яніли, довгі скульптурні пасма спадали по лицях із мінеральною ригідністю. У напівмертвих очах за контрастом зі страхітливою закляклою машкарою ще жевріло якесь життя; вони ледве блищали, наче гад, заснулий серед каміння. Тим часом молодик, — із чемности він присів до столу, — знай зиркав на годинника: його кликало до себе пишне свято у Ґермантів.