Не дивуймося, що колишня полюбовниця Сен-Лу паскудила Берму. Вона робила б це і замолоду. А що не робила цього тоді, то робила тепер. Якщо премудра та предобра світська жінка стає акторкою і виявляє в новому для неї ремеслі великі таланти, святкуючи самі сценічні тріумфи, ми здивуємося, коли, спіткавши її через багато років, почуємо, як вона говорить не своєю мовою, а мовою комедіянток, як злосливо обмовляє колежанок. Усе це додають до людської істоти «тридцять років театру», що пройшлися по ній. Ці роки були в Рахилі за плечима, і вона не відрізнялася від інших.
«Що не кажіть, а вона була пречудова, який стиль, яка своєрідність, який розум, так віршів іще не декламував ніхто!» — освідчила дукиня, потерпаючи, як би Жільберта не наскочила з гострою критикою. Проте Жільберта перейшла до іншої громадки, щоб уникнути зіткнення з тіткою. На схилку літ дукиня Ґермантська відчувала в собі пробудження нових зацікавлень. Світ більше нічого не міг їй дати. Те, що вона сидить на найвищому стільці, було для неї очевидне, як небесна блакить над головою. Вона не збиралася зміцнювати своє й так непохитне становище. Натомість читаючи книги, буваючи в театрі, воліла б не уривати цих лектур та вистав і надалі; як колись у тісному садочку, де попивали оранжаду, вона збирала в інтимній атмосфері, серед вонних вечірніх повівів та хмар квіткового пилку «вершки» найвищого товариства, підтримуючи в ньому великосвітські вподобання, так тепер уподобання іншого роду будили в ній охоту осягати джерела тих чи тих літературних дискусій, знайомитися з письменниками, бачитися з акторками. Її знуджений дух вимагав іншої страви. Аби пізнати цей світ, вона сходилася з жінками, з якими зроду не захотіла б обмінятися візитівками і які, сподіваючись на увагу дукині, покликалися на своє знайомство із директором того чи іншого ревю. Якщо першій запрошеній акторці нове середовище видавалося чудовим, бо вона гадала, ніби з її посестер вона там одна, то воно блякло в очах другої акторки, щойно вона помічала в ньому свою попередницю. Дукиня, ще й досі приймаючи в деякі вечори вінценосних осіб, вважала, що в її становищі нічого не змінилося. Справді-бо, вона єдина, хто мала кров без жодної домішки, вона, хто, походячи з дому Ґермант, могла підписуватися: Ґермант-Ґермант, якби не писала: дукиня Ґермантська, вона, хто навіть своїм шваґеркам здавалася чимось коштовним, таким собі Мойсеєм, урятованим із вод, Христом, завезеним до Єгипту, Людовіком XVII, утікачем із Тамплю, здавалася кимось найчистішим із найчистіших, тепер жертвувала собою ради спадкової потреби в духовній поживі (що вже спричинило соціальне падіння маркізи де Вільпарізіс), і стала другою пані де Вільпарізіс, у якої снобки боялися зустріти ту чи іншу даму не їхнього кола і яку молодняк, констатуючи доконаний факт і не знаючи його прецедентів, мав за якусь Ґермантку гіршого розливу, гіршого урожайного року, за якусь декласовану Ґер-мантку.
Але оскільки і найкращі письменники з наближенням старощів та через свою надмірну плідність часто-густо втрачають талант, можна дарувати світським жінкам утрату з якогось часу достепности. Уже Сванн не знаходив у зашкарублому умі дукині Ґермантської «гнучкости» молодої принцеси де Лом. А на схилку свого віку, стомлюючись від найменшого зусилля, дукиня Ґермантська хоч що казала, то все півтора людського. Звичайно, вряди-годи, а на цьому ранку то й не раз, вона знов нагадувала себе колишню і дотепно відгукувалася про великосвітське життя. Але попри це частенько бувало так, що гостре слівце у парі з чарівним поглядом, яке стільки років утримувало під своїм духовним берлом найвидатніших чоловіків Парижа, ще, правда, іскрилося, але, сказати б, уже в порожнечі. Коли з’являвся слушний момент для дотепу, вона, як і колись, робила на кілька секунд паузу, ніби вагаючись і творячи, але кинуте слівце тепер уже було таке догідне, що тільки на смітник. А втім, помічали це одиниці. Існування ритуалу будить віру, що разом із ним зберігся й дотеп, як це трапляється з тими, хто, забобонно прихилившись душею до одної цукерні, знай замовляють там птифури, не добачаючи, що вони стали несмачні. Симптоми цього занепаду з’явилися в дукині ще під час війни. Щойно з чиїхось уст падало слово «культура», вона уривала його, всміхалася, світила своїми гарними очима, і кидала: «ККККультур!» — а друзі у відповідь сміялися, гадаючи, ніби вони свідки ще одного об’яву духу Ґермантів. І напевно, це було те саме модло, та сама інтонація, той самий усміх, що так захоплювали Берґотта, — зрештою цей останній теж приберігав свій власний неповторний крій фраз, вигуки, паузи, епітети, але тільки на те, щоб нічого не сказати. А все ж нові прибульці дивувалися і часом, як не випадав день, коли вона була «забавна» і «в ударі», казали: «Таж вона ідіотка!»