У цю мить сталося щось несподіване. До Рахилі підійшов лакей і сповістив, що Бермині дочка та зять хотіли б із нею побалакати. Ми вже знаємо, як Бермина донька чинила опір чоловіковому бажанню попросити у Рахилі запрошення. Та коли запрошений молодик відійшов, злість молодої пари на матір зросла, обох дратувала думка, що інші бавляться, — словом, використавши момент, коли Берма пішла, харкаючи кров’ю, до себе, вони вичепурились як стій, узяли мотор і, непрохані, заявилися до дукині Ґермантської. Рахиль, здогадуючись, у чому сіль, у душі вдоволена, наприндилася і сказала лакеєві, що зараз вона потрібна тут, отож хай вони пояснять у цидулці свій дивацький учинок. Лакей повернувся із карткою, де Бермина дочка набазграла, що вони з чоловіком не могли опертися спокусі послухати Рахиль і просять її дозволу зайти. Рахиль посміхнулася: привід був ідіотичний, але вона тріумфувала. Вона звеліла відповісти, що, на превеликий жаль, її виступ уже скінчився. У сінях, де заждалося подружжя, лакеї вже смішкувалися із двох не-вдах-прохачів. Присоромлена афронтом, Бермина дочка згадала, що супроти матері Рахиль просто ніщо, і завзялася доскочити свого, адже вона приїхала сюди розважитися. Вона звеліла попросити у Рахилі як ласки дозволу потиснути їй руку, раз вони вже не почули її декламації. Рахиль саме базікала з італійським принцом, звабленим, за чутками, блиском її багатства, джерело якого трохи маскували її великосвітські стосунки, не надто, зрештою, численні; вона зміркувала, що справи змінилися на краще, і тепер діти уславленої Берми біля її ніг. Оповівши всім, немов про яку чудасію, про цю пригоду, вона звеліла впустити подружжя, і молодята поприбігали, руйнуючи у млі ока світське становище Берми, як уже зруйнували її здоров’я. Рахиль одразу збагнула, що завдяки своїй поблажливості вона здобуде в салонах славу доброї душі, а молода пара зганьбить себе ще більше, ніж коли б наразилася на відмову. Отож вона привітала їх із розпростертими обіймами, кажучи їм тоном розчуленої заступниці, свідомої своєї величі: «Яка може бути мова! Оце так сюрприз! Принцеса буде у захваті». Не знаючи, що в театральних колах за ту, хто запрошує, мали власне її, Рахиль, мабуть, чи не злякалася, що в разі її відмови Бер-мині діти засумніваються не в її добрій волі, на чому їй, зрештою, не залежало, а в її авторитеті. Дукиня Ґермантська інстинктивно пішла на виступці, та це й зрозуміло: що нестримніше хтось пнувся у вищий світ, то нижче він падав ув її очах. У цьому разі не будила в неї пошани й Рахилина доброта, а якби хтось спробував відрекомендувати їй Берми-них дітей, вона повернулася б до них спиною. Тим часом у голові в Рахилі вже складалася урочиста репліка, якою взавтра вона повалить Берму за лаштунками: «Мені дуже боліло, мені завдало великого жалю, що ваша дочка чекала у сінях. І як я раніш не здогадалася? Бідолашка весь час бомбардувала мене картками». Вона аж реґнула завдати Бермі такого удару. Може, вона й відступилася б, якби знаття, що цей удар виявиться смертельний. Ми любимо робити ближніх своїми жертвами, але нам не хочеться чути за собою провину, — краще хай живуть собі далі. А втім, у чому тут була її провина? За кілька днів вона відповідатиме зі сміхом: «Ну, це вже перебір, я тільки й хотіла, що зробити ласку її дітям, до речі, вона ніколи не була зі мною ласкава. Так недовго стати й душогубом. Он дукиня свідок». Здавалося, все погане, що живе в акторській душі, і вся штучність театрального життя переходять на їхніх дітей, проте їх від цієї спадщини не відриває вперта праця, як відривала вона Берму; і великі драматичні акторки часто падають жертвою хатніх інтриґ, як це нерідко з ними трапляється в останньому акті зіграної п’єси.