Зрештою те, що ми займаємо в Часі щораз розлогіше місце, розуміє кожен, і ця одностайність могла мене тільки тішити, бо це істина, істина приступна всім, і мені належить докласти всіх зусиль, аби її розтлумачити. Що ми маємо якесь місце у Часі, розуміє всяк, але найпростіша людина це місце визначає десь так, як вона визначала б наше місце у просторі, бо особи не надто спостережливі, побачивши двох незнайомих чоловіків, обох чорновусих або поголених, кажуть, що це чоловіки, одному років під двадцять, а другому — під сорок. Звичайно, ми часто помиляємося в такій оцінці, але те, що вона видається нам можливою, свідчить, що ми сприймаємо вік як щось вимірне. І справді, у другого чорновусого вусаня приріст віку становить двадцять років.
Якщо я оце зараз заповзявся якомога увиразнити уявлення про Час, що вже здимів, уявлення про роки, невіддільні від нас, то це тому, що навіть у цю хвилину, в палаці принца Ґермантського, я чув іще кроки своїх батька-матері, коли вони проводжали пана Сванна, чув бренькіт брязкучого залізного, невтомного, голосистого і невсипущого дзвоника, який звістував, що Сванн урешті пішов і що мама прийде нагору, чув як сьогодні, хоча ці звуки жили в далекій минувшині. Тоді, згадуючи про всі ті події, які несамохіть заповнювали простір між хвилею, коли я ті звуки почув, і ранком у Ґермантів, я вразився на саму думку, що власне той дзвінок дзеленчав у мені й далі, а я нічого не міг змінити у брязкоті його язичка, оскільки, вже гаразд не пам’ятаючи, як він умовк, я мав, аби належно вслухатись і відтворити цей момент наново, змусити себе не чути довколишніх розмов між масками. Щоб наблизити його до своїх вух, доводилося знову поринути в себе. Бо ж саме там бринів, не вгаваючи, дзвоник, а між ним і миттю, що я оце переживаю, бриніло і все оте минуле, яке розгортається у нескінченність, минуле, яке я, сам того не відаючи, носив у собі. Коли воно забриніло, я вже існував, і відтоді, щоб я ще раз почув тамтой дзвінок, у мені мала існувати неперервність — щоб я ні на мить не міг перестати існувати, мислити, усвідомлювати самого себе, бо ж та давня хвилина ще зберігала зі мною зв’язок, оскільки я міг повернутись аж до неї, досить мені було глибше поринути в себе. І саме тому, що вони таять у собі години минулого, людські тіла можуть завдати величезної кривди тим, хто їх кохає, бо вони наладовані силою спогадів про радощі та бажання, уже стерті для них, але такі болісні для когось, хто споглядає і продовжує в Часі найуко-ханіше тіло, до якого він ревнує, ревнує так, що ладен його знищити. Бо коли по смерті Час покидає тіло, а спомини, уже геть байдужі й безбарвні, стираються в тій, кого вже немає, вони зітруться незабаром і в тому, кому ще допікають; але і в ньому вони нарешті зникнуть, коли жадання живого тіла перестане їх розвогнювати.
Я відчував змору і страх, усвідомлюючи, що я не лише мить по миті прожив, продумав і виділив із себе увесь цей такий довгий час, що він не лише був моїм життям, був мною самим, — я ще й мусив щохвилі підтримувати з ним зв’язок; він підпирав мене, закинутого на його запаморочливу кручу, і я не міг ворухнутися, щоб його не зрушити. День, коли я почув калатання дзвіночка у комбрейському саду, — дата, така далека, а проте моя дата, нутряна, той день був вихідним пунктом у безмірах, простертих у мені без мого відома. Голова моя пішла обертом, коли я побачив під собою, а проте — під собою в самому собі, з такої височини, ніби я був кілометрового зросту, стільки років.