Аж ось коли я зрозумів, чому дук Ґермантський, — сидячи на стільці, він видавався мені таким напрочуд молодявим, хоча мав за плечима куди більше років, ніж я, — щойно тільки він підводився і хотів випростатися, одразу трясся на непевних ногах, мов той ветхий архієпископ, що як і має щось міцне, то хіба металевого хреста, до якого тиснуться молоді та в’юнкі семінаристи, і дибав, тремтячи як листок, на важкоприступний шпиль свого вісімдесятитрьохріччя: всі ми немовби ходимо на живих дибах, дедалі цибатіших, не раз вищих за дзвіницю, від чого ходіння стає морочливою і небезпечною справою, коли так і дивись, гримнеш на землю. (Чи не тому лице людей дохожалих навіть невправному окові важко сплутати з лицями молодят і чи не тому воно завше постає перед нами, немов захмарене серйозністю?) Я лякався, що мої диби вже так високо над землею, і мені здавалося, що навряд чи в мене стане сил утримувати в собі довго цю минувшину, опущену так далеко. А все ж, якщо мені відміряно достатньо часу, щоб устигнути виконати свою роботу, я не забарюся передусім описати людей (хай би вони навіть у цьому описові скидалися на іродів), оскільки вони займають таке важливе місце супроти того надзвичайно обмеженого, яке відведене їм у просторі, місце, навпаки, в цьому разі розширюване в безмір, — бо вони одночасно торкаються, як занурені в літа гіганти, найвіддаленіших одна від одної діб, між якими криється стільки днів, — місце у Часі.
КІНЕЦЬ
Від перекладача
Чіпляйся, тлумачу, як мураха на папері бібл-друк Accroche toi, traducteur, comme la fourmi sur le papier bible
Великими літерами, такими, як і в оригіналі, вивів перекладач слово КІНЕЦЬ і здригнувся. Якому почуттю, підкажіть, йому віддатися: радіти, що навіть хвороба, налякавши існуванням якогось за-кляття на посмертні прустівські романи, милостиво його відпустила і дозволила сказати: «Ось вам, мої земляки, велика книга XX сторіччя по-нашому!», чи сумувати, що урвалася необхідність щодня по сім годин пересновувати шовк прустівських думок, чи то світлих, чи то чорних, але завжди своєрідних і глибоких. Задум перекласти Марселя Пруста виник у мене ще в шістдесяті, тоді мене заохочував мій учитель Григорій Кочур постійними нагадами: «За вами — Пруст!», а засів я за працю після зустрічі в «Ґаллімарі» з Прустовим видавцем і бібліографом Жаном-Івом Тадьє. Пруст масовий, кишеньковий, із зображенням на обкладинках семи книжок Руанського собору в різних фазах освітлення його сонцем, відтворених пензлем Клода Моне, помандрував зі мною одразу в Україну, а Пруст академічний, у золотообрізному плеядівському виданні на папері бібл-друк, прийшов через посольство за два тижні. Я витягав із коробки, пересипаної паперовою стружкою, книжки, це був уже не тритомовик, що дістався мені з кочурівської бібліотеки, а чотиритомовик, та ще й кожен том майже удвічі грубший від попередніх. Понад половину обсягу книжки відводилося для рукописних варіантів, наукового коментаря і приміток. Змін зазнав і текст прустівського роману. Чимало пасажів, знижених у попередньому виданні до приміток унизу сторінки, знайшли своє законне місце у масиві твору, цілі сторінки й абзаци по-новому перетасувалися між собою, з’явилися у кількох провалах істотні доповнення. Натхнення несло письменника не гостинцем, а манівцями, і він клеїв до машинописних сторінок набагато довші за них драбинки і трапи вставок, які й заходився впорядкувати інтернаціональний загін текстологів під проводом Тадьє.
Виходить, можна тішитися тим, що видавництво «Юніверс» — це сумлінний постачальник продукції повного й канонізованого Пруста? Воно-то так, але особисто для мене до цього втішання домішується дещиця гіркоти: у літературний обіг Пруст міг би ввійти значно раніше, якби мав змогу жити і працювати такий «француз» у нашому письменстві, як Валеріян Підмогильний. Що він Пруста читав, і читав в оригіналі, свідчить назва розділу прустівського роману в його власному перекладі. У Підмогильно-го ця назва звучить так: «Перебої серця». Може б, тоді не казали, почувши про моє захоплення, мої побратими по перу: «Ну й дивак, знайшов кого перекладати!» Бідолахи, думав я, знали б вони чудову прустівську думку про те, що читач читає не тільки самого письменника, а ще й читає самого себе. А втім, заспокоював я себе, просто вони не читали Пруста. Зате для молодого покоління, судячи з листів до мене, дзвінків і відгуків, Марсель Пруст є тим, ким і має бути класик — прецікавим сучасним письменником. Для нас, довгорічних працівників журналу «Всесвіт», загартованих на перекладах сучасних модерністів, Марсель Пруст здається тепер класично прозорим. Але цілком припускаю, що в деяких читачів може виникнути враження, чимось схоже на відчуття семирічного Колена у французькій книжці про несподівані запитання наших дітей: «Чому я їду назад у авті мого тата, коли він рушає?» О великий закон фізики, відкритий ще Ґалілеєм, закон інерції! Щоб ви з головою поринули у великий роман ґальського генія, треба спочатку перебороти інерційний спротив, що сковує рух. За цим самим законом інерції на об’єкт повинна діяти якась сила, здатна змінити його швидкість. Ця сила називається художнім чуттям, естетичним переживанням. Якщо ви людина вражлива, якщо ви маєте смак, у час добрий! Мене як перекладача, тобто довірену особу Пруста, усі сім років праці не переставало дивувати дивовижне багатство прустівської фрази, від неї, як від веселих вертушок і сонців, так і жди розльотів, ніби машиною часу, кидає нас одночасно в майбутнє і минуле, рожеве дівоче личко при наближенні до нього губ для поцілунку показує інші свої подоби, навіть ту, якою її зробить старість, нашпигована вона і паралелізмами (мимоволі згадуються Плутархові «Паралельні життєписи»), коли факти з біографії одного персонажа (Андре) перегукуються з даними з життя іншого (Альбертини), або коли пишні картини омріяної Венеції перебиваються скромними образками рідного Оповідачеві Комбре. А скільки фраз, другу половину яких становлять розгорнуті порівняння, взяті з медицини, ботаніки, фізики, історії, астрономії, куховарства, малярства, театру! В діагностиці письменник своя людина, по-перше, через хронічну хворобу, а потім — його батько був медичним світилом. Описи симптомів у нього бездоганні з клінічного погляду, і перекладачеві, якщо він чутливий до цих обставин, краще віддавати при перекладі перевагу точним медичним термінам. Гімн французькому гурманству Пруст співає не менше, ніж українському Котляревський і Гоголь. Меню описаних у романі домашніх і ресторанних обідів треба було віддавати так, щоб читач мав до своїх послуг готовий рецепт, а розмочений у липовому відварі бісквіт, так старанно змальований Прустом, схожий формою на скойку Сен-Жака (за назвою черепашки, якою прикрашали себе прочани, ідучи на прощу до галісійського міста Санть-яго-де-Кампостелла, по-французькому Сен-Жак-де-Кампостель), а все тому, що він відкрив письменникові механізм пам’яти і підказав йому власну філософію часу, перекладач назвав так, як його називають французи українського роду, лише трохи змінивши французьку реалію, — мадленкою. Пригадується на початку цієї праці моє щасливе повернення з прощі по прустівських місцях із трофеями — скойкою Сен-Жака і коробкою мадленок. А з яким хвилюванням я переступив поріг оббитої корком кімнати і розглядав на тумбочці біля широкого, типового для Франції, ліжка звичайний каламар та дві ручки з дерев’яними держаками і перами рондо!