А по-друге, після буремних змін, що відбулися у державному і громадському бутті нашої Неньки-України, не може бути, щоб не заходили зміни і в нашому слові (не змінюється тільки ставлення тих земляків, що й досі коверзують ходити своїми батьківськими, а дибають, і то дуже незграбно, на чужих дибах). Отож-бо мовна ряснота цих семи книжок не зіпсує, як не зіпсує масло каші.
Залишається сказати, що шістдесятники робили спробу пробитися до шедевру цього арабського, як охрестили Пруста, принца, на казкових сторінках якого у кращі дні я чіплявся, як серферист на дошці з вітрилом під вітром у 12 балів, а в гірші дні, як мураха на папері бібл-друк, заклопотаний лиш тим, щоб його не здуло поривами, гнаними вентилятором (поява впертого мого товариша на фінішній прямій у серпневу спеку підказала мені образ прустівця тлумача). Але у наших видавничих планах Москва виполювала і Пруста, і Камю, і Моріака... Та воно й зрозуміло, навіщо їй конкурент? Як, посміхнеться хтось, щоб це українська мова конкурувала з російською?! А я от у її конкурентоспроможність вірю. Бо з якого б то дива, скажіть, Олександер Солженіцин заговорив раптом про те, що українська мова ніколи не стане світовою. Ні, зі сміху будуть люди! Ось моя робота і є актом моєї віри у велике майбутнє нашого слова. І вона доводить, що конкуренції північний сусід боїться недаремно. Хоч я і свідомий того, що мій нешерето-ваний краянин, привчений пити не зі свого джерела, байдуже пройде повз цей бювет з артезіанських глибин, що ж, нехай тоді він вдо-вольняється не зовсім чистою водою.
Насамкінець висловлюю подяку всім причетним до цього видання: французьким радникам з питань культури Дезюсу, Анні Катрін Валліскі, Добантон, Олів’є Ґійому, видавцям Андрію Савчуку та Олегові Жупанському, редакторові Валентину Корнієнку (його внесок неоціненний), художникові Андрію Лівню. А ще мені хочеться присвятити його святій пам’яті моєї сестрички Світлани, яку забрали янголи на небо, коли ми були малими козопасами.
Примітки
Назва «Віднайдений час» з’явилась у задумах Пруста ще восени 1912 року. Як симетрія «Втраченому часові», першого тому «Перебоїв почуття», вона призначалася для другої половини чи останньої третини роману, підготовленого до друку в двох чи трьох томах. Зрештою цей титул дістався сьомій частині «У пошуках утраченого часу». Після присудження йому Ґонкурівської премії Пруст писав у листі до Роні-старшого: «Коли 1913 року з’явився «Сванн», на цей час були вже написані не лише «У затінку дівчат-квіток», «Ґермантська сторона» і «Віднайдений час», а навіть значна частина «Содома і Гоморри». Проте під час війни письменник (не торкаючись кінця книжки «Втрачений час») додав щось про війну, розвиваючи характер барона де Шар-люса. Це «щось про війну», обсягом десь зо сто сторінок, своїми фантастичними барвами посилило атмосферу содомського світу.
Більшість доповнень після 1911 року пов’язані з зображенням щільнішого зв’язку творця зі своїм твором та зміною, особливо після вибуху війни, числа і портрету гостей, запрошених на ранок до дукині Ґермантської.
Завершальна книжка всього роману сточує водно всі сюжетні лінії і доказує до кінця історії життя його героїв. Роман, зробивши виток по спіралі, знову вертається до свого початку — оповідач, у чиїй голові уже склалася вся романна філософія і всі маски монстрів, береться за перо. Автор викладає своє розуміння історичного та фізичного феномена часу, зробивши час головним героєм усього твору.
Письменникова служниця Селеста Альбаре розповідає, як одного ранку напровесні 1922 року Пруст заявив їй: «Цієї ночі я вивів слово «кінець» — і додав: «Тепер не страшно і померти». Помер письменник за кілька місяців. Якщо попередні романи «Полонянка» і «Аль-бертина зникає» видані посмертно, Марсель Пруст устиг перед смертю віддати на передрук, то «Віднайдений час» залишився у вигляді написаних від руки зшитків.
Уперше «Віднайдений час» з’явився друком 1927 року у видавництві «Нувель ревю Франсез». Видання як цього, так і згаданих попередніх творів, підготував Марселів брат Робер Пруст.
Блан, Шарль (1814—1882) — професор естетики.
Сен-Віктор ( 1825—1881) — театральний критик.
Бурті ( 1830—1890) — критик.
Ґотьє, Теофіль (1811—1872) — письменник.
Сансовіно, Андреа (бл.1467—1529) — флорентійський скульптор і архітектор.
Санта Марія делла Салюте — венеційський собор, розташований над Канале Ґранде.
Ґварді, Франческо (1712—1793) — маляр венеційської школи.
Сент-Обен, Ґабріель де (1724—1780) — графік і рисувальник.