Акурат у цю мить грюкнули двері, і всі враз проковтнули язика, гадаючи, що це принципал, але то був водій якогось чужоземного авта — його зустріли радісним галасом. Угледівши чудовий ланцюжок, випущений на водійський живіт, двадця-тидвохрічний молодик глипнув на нього чи то запитально, чи то весело, відтак ізсунув брови і суворо підморгнув у мій бік. Я зрозумів, що перший його погляд означав: «Ну що, знову десь поцупив? Віншую, віншую». А другий: «Пащеку на замок, тут сидить незнайомий тип». Раптом заявився принципал, обтяжений кількома метрами грубого залізного ланцюга, яким можна було прикувати не одного шельмованця, і сказав, умиваючись потом: « Лихо мені з цими білоручками: все зроби сам, хоч перервися». Я спитав про кімнату. «На го-дину-дві, я не знайшов таксі й чуюся недобре. І хай мені принесуть чогось випити». — «П’єрро, гайда до пивниці по смородину і скажи, аби приготували сорок третій номер. Ого, сьомий знову дзвонить. Кажуть, хворі. Такі хворі, як я, кокаїністи бзиковані, пора їх утришия. У двадцять другому перестелили? Добре! Сьомий дзвонить і дзвонить, гайда туди. Ну ж бо, Морісе, чого стовбичиш? Знаєш же, що чекають, лети до чотирнадцятого-біс! Мерщій!» І Моріс погнав за принципалом, який потарганив ланцюга, невдоволений тим, що я його побачив. «Чого ж ти так пізно?» — спитав двадцятидвох-річний молодик у водія. «Як то пізно? Маю ще годину часу. Тут можна й ухекатися. У мене побачення допіру опівночі». — «То до кого ж ти прийшов?» — «До Памели, чародійки», — відповів східний водій, відслоняючи в усмішці гарні білі зуби. «А-а», — протяг двадцятидвохрічний.
Незабаром мене привели до номера 43, але тутешня атмосфера була така неприємна, а моя цікавість така велика, що, випивши «смородини», я спустився сходами, а потім, передумавши, повернувся і, минувши поверх, де містився номер 43, побрався на саму гору. Зненацька з кімнати на відшибі кінець коридору долетів притлумлений лемент. Я кинувся туди і припав вухом до дверей. «Благаю вас, згляньтеся, згляньтеся, пожалійте, одв’яжіть мене, не бийте так боляче, — розлягався чийсь голос. — Я цілую ваші ноги, я корюся, більш не буду. Змилуйтеся!» — «Ні, вишкребку, — відповів другий голос, — а що ти ще й пащекуєш та колінкуєш, то прикуємо тебе до ліжка і жалю не сподівайся!» — і я почув, як свиснула трійчатка, мабуть, із залізяччям, бо озвався зойк болю. Аж це я помітив, що покій має слухове віконце, де забули запнути шторки; скрадаючись потемки, я шаснув аж під те віконце і там побачив прикутого ланцюгами до ліжка, ніби Про-метея до скелі, пана де Шарлюса, якому відміряв удари трійчаткою з залізними гаками Моріс, — баронова закривавлена і вся у струпах спина свідчила, що цю кару він приймає не вперше.
Нараз двері відчинились, і хтось увійшов, на щастя, не помітивши мене. То був Жюп’єн. Він підступив до барона, зберігаючи при цьому шанобливий вираз, і спитав із поро-зумілим усміхом: «Ну що, я вам потрібний?» Барон попросив Жюп’єна на хвилину відіслати Моріса. Жюп’єн витурив його з покою, анітрохи не церемонячись. «Нас ніхто не може підслухати?» — запитав барон у Жюп’єна, і Жюп’єн запевнив його, що ні. Барон знав, що Жюп’єн, доволі спритний літератор, не мав ані на гріш практичної тями, і в присутності зацікавлених осіб робив такі прозорі натяки, що й сліпому бу-jiq видно, що в нього на мислі, а також оперував відомими кожному прізвиськами.
«Хвилинку», — урвав Жюп’єн, почувши дзвінок із кімнати номер 3. То нагадував про себе депутат Аксьйон Лібераль, він уже відбував. Жюп’єнові не треба було дивитися на табло: він знав бренькіт цього дзвінка; зазвичай депутат з’являвся після сніданку. Того дня графік змінився через те, що опівдні його донька одружилася в Сен-П’єр-де-Шайо. Отож він прийшов увечері і квапився піти раніше з уваги на дружину, скору на паніку, коли він десь затримувався допізна, надто за теперішніх частих бомбардувань. Жюп’єнові залежало на тому, щоб провести його до порога, засвідчуючи цим шанобу до депутата, — зрештою, без жодного особистого розрахунку. Бо хоча цей депутат відкидав крайні вимоги «Аксьйон Франсез» (нездатний, проте, второпати жодного рядка Шарля Морраса чи Леона Доде) і водився з міністрами, радими полювати вкупі з ним, Жюп’єн не посмів би просити його підтримки у своїх чварах із поліцією. Він знав, що коли й забалакає про це з таланистим і воднораз полохливим законодавцем, то це не лише врятує його від найбезневиннішого «трусу», а ще й призведе до втрати найщедрішого клієнта. Відпровадивши аж до порога депутата, який насунув капелюха на очі, настовбурчив комір і ушився (як ушивався у своїх виборчих програмах), сподіваючись приховати своє обличчя, — Жюп’єн вернувся до пана де Шарлюса і пояснив: «Це пан Ежен». У Жюп’єна, як у санаторіях, людей називали на ім’я, не забуваючи шепнути на вухо, аби вдовольнити цікавість завсідника чи піднести престиж закладу, ще й прізвище. Іноді, проте, Жюп’єн і справді не відав, хто його клієнт, і тоді фантазував, кажучи, що це той чи інший біржовик, шляхтич або артист, — огріхи дріб’язкові й чарівні для тих, чиї прізвища він плутав, — відтак махав рукою і вже не з’ясовував, хто такий цей «пан Віктор». А ще Жюп’єн звик, аби догодити баронові, чинити не так, як цього вимагали засади, обов’язкові на деяких зібраннях, а зовсім навпаки. «Дозвольте вам рекомендувати пана Лебрена» (а на вухо: «Він просить називати себе паном Лебреном, а насправді це великий князь російський»). І навпаки, Жюп’єн відчував, що не досить просто рекомендувати панові де Шарлюсу хлопця молочаря. Він шептав, прискалюючи око: «Це хлопець молочар, а як по щирості — найнебезпечніший апаш із Бельвіля» (треба було чути, яким фривольним тоном Жюп’єн вимовляв це «апаш»). І, ніби цього відгуку було мало, він намагався завше додати якийсь «послужний список»: «Не раз сидів за крадіжки і грабунки у Фрезні» (знов той самий фривольний тон), за бійки з перехожими, які розплачувалися каліцтвом, був у штрафному на Лімпопо. Убив свого сержанта».