Барон мав навіть до Жюп’єна жаль, знаючи, що в цьому домі, який він велів своєму фактотумові купити для власного вжитку, а домоправство довірити третій особі, всі, через хиби і нетактовність вуйка панни д’Олорон, знали, хто він і як його величають (проте багато хто думав, що то прізвисько, та ще й перекручене неправильною вимовою, отож барона оберігала людська темнота, а не Жюп’єнова скромність). Але йому простіше було звіритися на його запевнення, і, заспокоєний тим, що ніхто їх не може підслухати, барон промовив: «Я не хотів казати при цьому малому, він, зрештою, дуже милий і дбає jipo все старанно. Але, як на мене, він не дуже брутальний. Його лице мені подобається, але він називає мене вишкребком, а це звучить як завчений урок». — «Ба ні, ніхто йому нічого не казав, — відповів Жюп’єн, не помічаючи фальшу в цьому запевненні. — Його, зрештою, позивали за смертовбивство консьєржки в Лавіллет». — «Ага, це цікаво», — усміхнувся барон. «Але я маю напохваті одного різника, спеціалізується на забої волів, зовні схожий на нього; потрапив сюди випадково. Хочете спробувати?» — «Авжеж, залюбки!» Я побачив, як увійшов чолов’яга з різниці, справді чимось схожий на Моріса, але що цікаво, обидва вони мали в собі щось однотипне, особисто я ніколи цього типу не вирізняв, але до нього, як до мене оце дійшло, належав і Морель: обидва нагадували як не самого Мореля, яким його бачив я, то принаймні лице, яке той, хто бачив Мореля інакше, ніж я, міг би скласти з його рис. Як тільки я створив подумки з того, що підказала мені пам’ять, подобу Мореля, яким він міг постати в очах інших, я збагнув, що обидва молодики, один хлопець ювелір, другий готельний службовець, були його невиразними іпостасями. Чи не випливало звідси, що пан де Шарлюс, принаймні у певних своїх уподобаннях, залишався завжди вірний одній і тій самій особі, а жага, що змусила його одного за одним вибрати обох цих молодиків, була та сама, що погнала його до Мореля на платформі донсьєрського двірця, і чи не випливало також те, що всі троє нагадували чимось ефеба, чиї форми, вирізьблені в шафірі очей пана де Шарлюса, надавали його поглядові чогось незвичайного, що так вразило мене вже першого дня в Бальбеку? Або знов-таки: якщо його захоплення Мо-релем визначала саме така врода, то чи не шукав він тепер, аби втішитися в розлуці, чоловіків, схожих на нього? А ще я подумав, що, може, між Морелем і бароном, попри славу, панували тільки приязні стосунки, і що пан де Шарлюс просив Жюп’єна приводити молодиків, подібних до Мореля, аби завдяки їм створити оману розкошів із ним. Звісно, зважаючи на все те, що пан де Шарлюс зробив для Мореля, гадка ця могла б видатися не надто правдоподібна, але ж ми знаємо, що кохання не тільки схиляє нас до найбільших офір задля коханої істоти, а й часом змушує жертвувати самим пожаданням, яке, зрештою, тим важче знаходить відгук, що тоді кохана істота ще дужче відчуває наше кохання.