Те, що позбавляє таку гадку неправдоподібности, якою вона наділена на перший погляд (хоча вона таки не відповідає дійсності), криється в нервовому поводженні, у палкій вдачі пана де Шарлюса, схожій на вдачу Робера де Сен-Лу, вдачі, яка могла відіграти на початку його взаємин із Морелем ту саму ролю, тільки у пристойному і супротивному сенсі, що її зіграла вдача його сестринця на початку стосунків із Рахиллю.
Зв’язок із коханою жінкою (це може поширюватися й на кохання до юнака) може залишатися платонічним з іншої причини, ніж жіноча цнота або не дуже змисловна природа кохання, яке ця жінка у нас будить. Іноді закоханий надто нетерплячий з надміру кохання, він не завжди вміє дочекатися, наклавши на себе маску байдужости, тієї миті, коли дістане все, чого бажає. Він повсякчас поновлює спроби, не перестаючи писати до коханої, намагається часто її бачити, вона відмовляє, він упадає в розпуку. Як тільки вона усвідомить, що приступність її товариства і дружби здасться такою великою щедротою тому, хто гадав, ніби буде їх позбавлений, що це може звільнити її від багатших дарів, то запевне зуміє скористатися моментом, коли розлука з нею зробиться нестерпна і коли він захоче будь-що покінчити з війною, щоб накинути йому мир, де першою умовою будуть взаємини платонічні. А втім, за час, який передував цій угоді, закоханий, постійно стурбований, змушений вічно чатувати на листа, на погляд, позбувається думок про фізичне посідання; жага катує його попервах, але в’яне від чекання і поступається місцем іншим потребам, ще боліснішим, якщо їх не вдовольнити. Тоді оті розкоші, яких першого дня ми сподівалися від пестощів, нам дістаються у геть-то спотвореному вигляді: у вигляді приязних слів, обітниць бути поряд, і ці слова, по стількох розчаруваннях, іноді після погляду, затьмареного туманом холоду, який відсуває кохану так далеко, аж ми вже думаємо, що більш її не побачимо, приносять нарешті жадану полегкість. Жінки відгадують це все і знають, що можуть дозволити собі розкіш ніколи не віддаватися чоловікам, бо чоловіки, як вони це відчули, не здолавши в перші дні опанувати нерви, не потрапили затаїти невиліковні жадання. Жінка не тямиться від щастя, що, не віддаючи нічого, дістає куди більше, ніж звичайно діставала віддаючись. Легко збудливі натури вірять таким чином у чесноту свого кумира. І ця аура, якою вони її оточують, є продуктом, хоч і вкрай опосередкованим, їхнього надмірного кохання. Отже, в жінки є те, що без нашого відома є в таких підступних ліках, як сновійне, морфін. Без них не можуть жити не ті, кому вони дарують розкіш сну чи справді добре самопочуття; не вони ладні були б купити їх на вагу золота, вимінюючи за все, що є у хворого; їх відчайдушно домагаються інші хворі (а може, зрештою, ті самі, тільки інакші з відстані кількох прожитих років), яким ліки не дають уже ані сну, ані насолоди, але, знов-таки, поки вони їх не запопадуть, їх гризе тривога, якої вони хотіли б позбутися, не зупиняючись навіть перед самогубством.
Отож-бо і пан де Шарлюс, чий випадок навзагал, з легкою різницею, спричиненою подібністю статі, підлягає спільним законам кохання, міг собі належати до роду старшого за Ке-петингів, бути багатим, не запобігати ласки вишуканого товариства, а Морель міг бути нічим, і скільки барон не переконував би скрипаля, як колись мене: «Я — властитель і зичу вам добра», Морель і досі утримував перевагу і не хотів піддаватися. А для того, щоб не поступитися, досить було, мабуть, чути себе коханим. Одну й ту саму відразу відчувають великі пани до сноба, одержимого бажанням заприязнитися з ними, мужній чоловік — до збоченця, а жінка — до кожного надміру нетерпеливого зітхальника. Пан де Шарлюс не тільки мав усі козирі— він міг би запропонувати великі козирі Морелеві. Але, можливо, все це розбилося б об чужу волю. І тут із паном де Шарлюсом вийшло б, як із німцями, до яких, утім, належав родом і він сам, а ті в цій війні, як аж надто охоче правив барон, перемагали на всіх фронтах. Але що їм давали ці перемоги, якщо після кожної з них союзники дедалі рішучіше відмовляли їм у єдиному, чого вони потребували, — у мирі та спокої? Так Наполеон, удершись до Росії, великодушно закликав владу вийти його зустрічати. Але ніхто не явився.