Я зійшов сходами і вернувся до тісного передпокою, де Моріс, непевний, чи нагукають його ще, — Жюп’єн про всяк випадок велів зачекати, — різався з колегами в карти. Всі були страшенно збуджені: на підлозі знайдено військовий хрест, і ніхто не знав, хто його загубив і куди його відіслати, аби власник уникнув кари. Відтак мова зайшла про золоте серце якогось офіцера — той поліг, рятуючи свого ординарця. «Що не кажіть, а серед багачів таки є добрі люди. Я залюбки наклав би головою за такого молодця», — сказав Моріс, який, певна річ, давав баронові хлости чисто механічно, з огляду на брак освіти, безгрошів’я та певний нахил заробляти гроші у спосіб, на загальну думку, не такий морочливий, як звичайна робота, і воднораз дуже зисковний. Проте, як побоювався пан де Шарлюс, цей хлопець був надто добросердий і нібито не з полохливих. Про смерть офіцера він говорив майже зі слізьми на очах. Не менше був зворушений і двадцятидвохрічний. «О так, це файні хлопці. За такими нетягами, як ми, плакати нічого, але правдивий пан, який має купу челяді, який може цму-лити собі аперитивчик щодня о шостій, це таки справді фай-ний гість! Можна собі ляпати язиком, але коли бачиш, як умирають такі хлопаки, то це таки не абищо. Пан Біг не повинен допустити, щоб такі багачі гинули; воно ж-бо користь яка із них для робочої людини. За одного такого вбитого треба б вирізати всю німоту до ноги. А що боші виробляли у Лу-вені, ручки малим діткам відрізали! Не знаю, я не кращий за інших, але волів би жерти гівно, ніж слухати таких варварів; бо то не люди, а правдешні варвари, я це вам прямо кажу — і сто чортів у пельку тому, хто осмілиться мені заперечити!» Усі ці хлопці були наголо патріоти. Тільки один, легко поранений у руку, пас задніх, бо заявив, ніби шкодував, що доведеться вертатися знов: «Холера! Невдала вийшла рана» (тобто, не така, щоб його могли комісувати), як колись пані Сванн казала: «Я примудрилася підчепити паскудну інфлюенцу».
Двері рипнули знову — то вернувся, ковтнувши свіжого повітря, водій. «Як, уже по всьому? Хутко впорався»,— кинув він, зауваживши Моріса, який начебто мав би ще шмагати клієнта, охрещеного (натяк на назву тодішньої газети) Людиною в кайданах. «Хутко для тебе, за гульнею, — відказав Моріс, уражений здогадом, що він не сподобався нагорі. — Доручили б тобі сікуцію в таку духоту! Якби не п’ятдесят франків, що він платить...» — «А все ж язик у цього типа добре підвішений, видно, з учених. Скоро буде кінець — не казав тобі?» — «Казав, що нам не дати їм ради і що переможця тут не буде». — «Кат його мамі, холера, та він же бош...» — «Я вам уже казав, що ви надто горло дерете, — озвався старший, зауваживши мене. — Вам номер більше не потрібний?» — «Стули писок, не ти тут командуєш». — «Уже не потрібний. Я прийшов заплатити». — «Краще заплатити принципалові. Морісе, па-няй по нього». — «Якось незручно його морочити». — «Яка там морока!» Моріс рушив нагору і вернувся, мовлячи: «Принципал уже йде». Я дав йому два франки за турботу. Він зашарівся з утіхи: «О, красно дякую! Пошлю своєму братові, полоненому. Не скажу, щоб він там дуже поневірявся. Усе залежить від табору».
А тим часом двоє дуже чепурних клієнтів, у фраках і в накидках — двоє росіян, як мені здалося, судячи з легенького акценту, — стали на порозі, вагаючись, чи слід їм заходити. Очевидно, вони заявилися сюди вперше, хтось, мабуть, чи не дав їм адресу, з одного боку, опановані жагою, спокусою, а з другого, — вже тепер, — неабияким страхом. Один із них, гожий молодик, приказував щодві хвилини, звертаючись до другого з напівзапитальним-напівстверджувальним усміхом: «Ет! Кінець кінцем — начхати!» І хоча він хотів сказати, що кінець кінцем йому начхати на наслідки, радше все було навпаки, бо по цих словах він далі стовбичив на місці, і все в ньому лишалось, як і було: той самий погляд, звернутий до другого, та сама усмішка і те саме: «Ет! Кінець кінцем — начхати!» Отож «кінець кінцем — начхати!» — один серед тисячі інших приклад якоїсь химерної мови, зовсім не схожої на звичну, в цій мові емоція збиває на манівці те, що ми хочемо сказати, а натомість підставляє зовсім іншу фразу, яка зринає з незнаного озера, де живуть ці звороти, позбавлені зв’язку з думкою, чим, власне, її й зраджують. Пам’ятаю, як одного разу в Альбертини, коли Франсуаза зайшла тихенько, а моя приятелька лежала біля мене голісінька, вихопилося застереження: «Диви, он мила Франсуаза». Франсуаза тоді вже недобачала, і, переходячи покій далеченько від нас, мабуть, нічого б і не зауважила. Але такі ненормальні слова, «мила Франсуаза», яких Альбертина не вимовила б зроду, самі викрили своє походження; відчувши, що моя подруга розгубилася від хвилювання, Франсуаза, навіть не дивлячись, усе зрозуміла і пішла, муркнувши на своєму патуа слово «путана». Іншим разом, далеко пізніше, коли Блок, уже батько родини, видав одну зі своїх дочок за католика, якийсь невихований пан поспитав у неї, чи вона не жидівка і яке в неї дівоче прізвище. Молодиця, уроджена панна Блок, вимовила своє імення з-німецька, як вимовив би дук Ґермантський: «Блох».