Я не взяв у Жільберти «Золотоокої дівчини», скоро вона її читала. Однак же останнього вечора, перебутого в неї, вона дала мені почитати перед сном книжку, і та справила на мене хоч і живе, але вельми суперечливе і, зрештою, нетривке враження. То був том невиданого гонкурівського щоденника.
І коли, перш ніж загасити свічку, я прочитав уривок, наведений нижче, брак у мені літературного хисту, відчутий колись у Ґермантській стороні й потверджений у дні мого перебування тут, завершеного цим останнім вечором, вечором напередодні від’їзду, коли, скинувши з себе тягар задавнених звичок, ми намагаємося розібратися в самих собі, — видався мені не таким-то вже й прикрим, так наче письменство не відкривало глибоких істин; і воднораз мені стало сумно, що письменство могло б бути не тим, чим воно мені здавалося. З другого боку, не таким гірким видавалося мені те нездоров’я, яке невдовзі привело мене до клініки, оскільки гарні речі, про які йдеться у книжці, не кращі за те, що я бачив. Але з дивної суперечности, нині, читаючи про це, я захотів усе побачити навіч. Ось сторінки, що я читав, аж поки втома склепила мені повіки:
«Позавчора впадає сюди, аби забрати мене до себе на обід, Вердюрен, давній критик «Ревю», автор книжки про Вістле-ра, де фактуру, художній колорит щирого американця Вердюрен, великий аматор усякої рафінованости, всіх гожостей намальованих речей, передає часто з великою субтельністю. І поки я вдягався, аби податися за ним, я почув від нього цілу оповідь, звідки іноді пробивався нібито лячний белькіт сповіді про відмову писати одразу ж після одруження з «Мад-леною» Фромантена, відмову, спричинену звичкою до морфіну, що породила, мовляв за Вердюреном, ось який ефект: більшість одвідувачів салону його дружини і гадки не мають, що муж її колись писав, і всі правлять йому про Шарля Бла-на, Сен-Віктора, Сент-Бева, Бурті як про людей, до яких, на їхній суд, йому далеко. «Бачте, ви, Ґонкури, чудово знаєте, та й Ґотьє теж знав, що мої «Салони» — це щось зовсім інше, ніж оті нікчемні «Старосвітські майстри», шановані як шедеври в родині моєї дружини». Потім, смерком, коли за вежами Трокадеро палає остання заграва, обертаючи їх на двійників торгових вежок, пошмарованих, ніби у стародавніх цукерників, порічковою ґалереткою, розмова точиться далі у повозі, який має підвезти нас на бульвар Конті, до палацу Вердюренів, як доводить його власник, давньої оселі венецьких послів, де є так звана курильня, опоряджена, за Вердюреновими словами, мов у «Тисячі й одній ночі», тобто її опорядження «живцем» перевезено з якогось славетного палаццо, назви не пам’ятаю, палаццо з колодязем, де на цямринні красувалося зображення коронації Пречистої Діви, — найчудовіший, на Вердюренів суд, витвір Сансовіно, — і куди гості мали струшувати попіл із сигар. І слово чести, коли ми прибули, у примарному синьо-зеленому місячному сяйві, подібному до світла, в яке класичне малярство сповиває Венецію, де невиразний силует бані Інституту перегукується з Салюте на полотнах Ґварді, мені примарилося, ніби я стою над Канале Гранде. Цю ілюзію підтримувала будова палацу, де з другого поверху не видно бульвару, а також нагад господаря про те, що, мовляв, вулиця називалася Поронна — достолиха, а я ж і в голові цього не покладав — з уваги на порон, яким колишні чернички-міраміонки перевозилися на відправи до Нотр-Даму. Ось вона, дільниця, де вешталося моє дитинство, коли тут мешкала моя тітка де Курмон! Проте мене охоплює нове замилування, коли я бачу майже впритул до палацу Вердюренів вивіску «Маленького Дюнкерка», одного з рідких склепів, які збереглися лише на візерунках вуглиною або на образках Ґабріеля де Сент-Обена, склепів, де цікаве XVIII сторіччя зафіксувало моменти свого неробства, гендлюючи французькими та закордонними марничками і «всім, що виробляється у штуці найновішого», як свідчить рахунок «Маленького Дюнкерка», коректурним відбитком якого посідаємо, гадаю, тільки ми двоє, Вердюрен і я, одним із тих шедеврів оздобного паперу, на якому монархія Людовіка XV виставляла рахунки, під шапкою, що являла очам збурене море, обтяжене баркасами, море в кучерях, схоже на ілюстрацію до «Устриць і Суціг» у виданні Ферм’є Женеро.