І по щирості сказати, кожен, хто добре знав пана де Шарлюса, його пиху, його пересит світськими втіхами, його вереди, що легко переходили в захоплення чоловіками найнижчого штабу і найгіршого ходу, може чудово зрозуміти, що та сама грубенька фортуна, випавши якомусь парвеню, засліпила б його, дозволяючи йому видати дочку за дука і запрошувати високостів на лови — натомість пан де Шарлюс радів тому, що мав змогу посідати одним чи двома закладами, де завжди перебували молодики, готові до його послуг. Хто знає, чи були вони справді потрібні для його збочення; він був нащадок стількох великих панів, принців крови та дуків, які, за словами Сен-Сімона, не спілкувалися ні з ким «із тих, хто заслуговував на згадку» і збавляли час, ріжучись у карти з лакеями та програючи величезні суми. «А тим часом, — відповів я Жюп’єнові, — цей дім щось зовсім інше, гірше, ніж дур-дом, — шаленство тих, хто в ньому живе, режисероване, його відтворюють, воно зриме, це істний пандемоніум. Я, наче каліф із «Тисячі й одної ночі», нагодився рятувати того, кого репіжать, мов Сидорову козу, але мені показали іншу казку з «Тисячі й одної ночі», де жінка, обернена в сучку, свідомо змушує себе батожити, аби повернутися до своєї первісної подоби. Жюп’єна нібито вразили мої слова, він збагнув, що я бачив баронів прочухан. Йому заціпило, а я тим часом зупинив фіакр; аж це раптом, із гожою дотепністю, дивною у тих, хто виліпив сам себе, і схожою на дотепність, із якою він вітав Франсуазу або мене на подвір’ї нашого дому, Жюп’єн вирік чарівні слова: «Як ви гарно сказали про казки з «Тисячі й одної ночі». Але я знаю казку, чимось пов’язану з назвою одної книжки, яку я бачив у барона (він натякнув на переклад «Се-зама і Лілей» Рескіна, що я надіслав панові де Шарлюсу). Якби вам коли забаглося побачити не кажу сорок, а десять розбійників, вам досить заявитися сюди, щоб дізнатися, чи я вдома, хай пан лише погляне на вікно, ото що нагорі, — як я залишу відкриту й освітлену фрамугу, знайте: я прийшов, можна вступати. Це моє особисте «Сезаме, відчинись». Я кажу лише про Сезам. Бо стосовно лілей, якщо вам потрібні саме вони, раджу шукати деінде». І хвацько віддавши мені чолом, бо аристократична клієнтура і ватага молодиків, де він верховодив, як той пірат, навчили його певної невимушености, Жюп’єн уже збирався був покинути мене, аж це вибухла бомба, якій не передувало виття сирени, і він порадив мені не поспішати; негайно було відкрито загороджувальний вогонь, такий сильний, що сумнівів не лишалося: німецький літак летить просто над нами.
У млі ока вулиці стали смоляні. Лише іноді ворожий літак, линучи низенько, освітлював місце, куди хотів скинути бомбу. Я вже не міг відшукати дороги. Мені згадалось, як одного дня дорогою на Распельер я спіткав літак, побачивши якого мій кінь став дуба, ніби узрів бога. Я подумав, що нині зустріч була б іншою і що мене б убив цей злий бог. Я наддав ходи, аби втекти від нього, наче мандрівець, заскочений зненацька прибоєм. Я кружляв по зачарованому колу чорних майдані^, звідки ніяк не міг вибратися. Нарешті мені почала присвічувати заграва пожару — і я під безугавний рев гармат зумів вийти на дорогу. Але думки мої повернули на інше. Я думав про Жюп’єнів дім, напевно, вже обернений у руїну, бо ж бомба упала зовсім близько від мене, щойно я з нього вийшов, про дім, де пан де Шарлюс цілком міг би накреслити на стіні: «Содом», як це вчинив, хто знає, чи вже не під час виверження, невідомий помпеєць. Але чи обходили сирени і «ґотаси» тих, хто прийшов жирувати? Хіба в палі кохання нам до думок про соціум чи природу? Буря шаліє на морі, кидаючи судно на всі боки, з неба цвигають кручені вітром потоки, а ми лиш на секунду звертаємо на це увагу, аби відмахнутися від завданого нам клопоту, від цієї могутньої декорації, де ми важимо так мало, — і ми, і тіло, до якого горнемося. Сирена, звістуючи повітряний наліт, хвилювала Жюп’єнових клієнтів не більше, ніж наближення айсберга. До того ж під загрозою своїй фізичній безпеці, вони звільнялися від давнього хворобливого ляку. Проте хибно думати, що шкала страхів відповідає шкалі їхніх причинців — небезпек. Можна більше боятися нічниць, ніж поєдинку, щурів, ніж лева. Кілька годин поліційні агенти, дбаючи радше про життя мешканців, річ таку незначну, не важилися б їх компрометувати. Того чи іншого постояльця більше, ніж здобута моральна вольність, спокушав морок, що раптом запав надворі. Декотрі з цих помпейців, уже зрошені вогнистим дощем, навіть зійшли в переходи метро, чорні як катакомби. Звісно, вони знали, що не залишаться там самі. Тим часом пітьма, заливаючи все, ніби нова стихія, діє на декого як нездоланна спокусниця, бо відкидає перший етап утіхи і вводить нас без жодних вступів у царину пестощів, куди зазвичай ми доступаємося лише згодом. Незалежно від того, хто предмет нашого жадання — жінка чи чоловік, хай навіть приступний, хто не вимагав би нескінченно довгих церемоній у салоні (принаймні вдень), увечері (хай навіть на тьмяно освітленій вулиці) відбувається лише прелюдія, коли єдино очі пожирають ще зелені виноґрона і коли страх перед пішоходами, а також перед тим, кого ми жадаємо, дозволяє нам лише дивитися й говорити. У темряві від усієї цієї одвічної гри не залишається каменя на камені, руки, губи, тіла можуть перші розпочати гру. Якщо нам дадуть відко-ша, завжди можна зіпхнути свою провину на пітьму. Якщо ж до нас доброзичливі, безпосередня відповідь тіла, яке не ухиляється, а горнеться, дає нам про ту (або про того), до кого ми німотно звертаємося, уявлення як про особу, позбавлену забобонів, особу приступну, і наша радість зростає, ми вгризаємося в м’якуш овоча, не пожираючи його очима і не питаючи дозволу. А темрява все триває: затоплені в цю нову стихію, Жюп’єнові клієнти відчували себе подорожанами, — вони зібралися тут, аби споглядати природне явище на взір припливу чи затемнення, і замість розкошів у цілком готовому хатньому вигляді заживати солодощів випадкових зустрічей серед невідомости, справляючи під вулканічне дудніння бомб біля підніжжя помпейського бурдею, у катакомбних сутінках таємні обряди.