Лакей, аби розтроюдити ще дужче Франсуазу, показав їй вискіпані звідкись давні числа «Твого читання», де на обкладинці (то були довоєнні часописи) пишалася «цісарська німецька родина». «Ось він, завтрашній наш володар», — вирік лакей, показуючи Франсуазі «Вільґельма». Вона вилупила очі, потім глянула на жінку, зображену поряд, і сказала: «А це Вільґельмеса!» Щодо Франсуази, то вона дихала лихим духом на німців; пригашувала його тільки зненависть, яку в неї будили наші міністри. І я не знаю, кому вона бажала більше смерти, Гінденбурґові чи Клемансо.
Мій від’їзд із Парижа затримала звістка, яка так прикро вразила мене, що я довгенько був не в змозі вирушити в дорогу. Я довідався про смерть Робера де Сен-Лу, він загинув другого дня після повернення на фронт, прикриваючи відступ своїх солдатів. Не знайшлося б на крузі земному людини, щоб вона була меншим за нього ненависником якогось народу (щодо цісаря, то з якихось особливих і, певне, фальшивих мотивів він гадав, ніби Вільґельм II намагався радше відвернути, аніж розпочати війну). Не помічалося в ньому й германофобі!’: останні слова, почуті мною з його уст тиждень тому, були початком Шуманової пісні, він замугикав її на сходах, для мене, по-німецькому, так голосно, що я, з огляду на сусідів, мусив його зацитькати. Виявляючи свою вихованість, він не терпів похвальби, лайки, фразерства, уникав перед лицем ворога і під час мобілізації того, що могло б урятувати йому життя, усуваючись завжди в тінь у товаристві інших, і ця звичка давалася взнаки завжди, навіть у жесті, яким він прибивав дверцята екіпажу, проводжаючи мене простоволосий, коли я від нього виходив.
Кілька днів я просидів у своєму покої, думаючи про Робера. Я згадав часи його першого побуту в Бальбеку, коли в білястій вовні, з очима зеленавими і рухливими, як море, він переходив хол, що сусідував із великою їдальнею, куди з-поза скляної стіни зазирало море. Я згадав, яким незвичайним він мені тоді здавався, як мені кортіло з ним зійтися ближче. Це бажання здійснилося, перейшовши найсміливіші мої сподівання, а проте не справивши мені тоді майже ніякої радосте, і лише згодом до мене дійшло, які високі прикмети, поряд з іще дечим, крилися в цій гожій з’яві. Усім цим, як злом, так і добром, ущедряв він мене щоднини неоглядки, а останнього дня, рушаючи в атаку на ворожі шанці, він керувався великодушністю і жертвував усім, що тільки мав, для загального добра, — так само, як одного вечора, коли пробіг по ресторанних канапах, аби мене не турбувати. А те, що я бачився з ним у рідку стежку, в таких різних місцях, за різних околичностей і через великі проміжки часу, — в бальбецько-му холі, рівбельській кав’ярні, за солдатськими обідами у Донсьєрі, в театрі, де він затопив у пику газетяреві, у принцеси Ґермантської, — давало тим яскравіші й виразніші образи його життя, а його смерть охоплювала мене ще гіркішим смутком, ніж це буває після втрати людей навіть любіших нам, але знайомих так давно, що візерунок, збережений у нашій пам’яті, є вже тільки своєрідною проміжною хвилею серед безконечної кількости невловно відмінних між собою візерунків, та й то ще треба додати, що наше вже переповнене почуття не живлять — як у разі, коли ми бачимося з кимось тільки в певні моменти та ще й уривками, всупереч тому комусь і всупереч нам, — ілюзії, що між нами могла б виникнути глибша симпатія, коли б цьому не завадили обставини.