Через кілька днів потому, як я вперше уздрів Робера, коли він гнався за своїм моноклем у бальбецькому холі, уявляючись мені таким собі нажабленим чваньком, на пляжі вперше об’явилась інша жива постать, — тепер вона теж існувала вже тільки як спогад, — і була то Альбертина, вона шурхала по піску, байдужа до всіх і наскрізь морська, як чайка. Утьо-павшись одразу в юнку, я, щоб прогулюватися з нею щодня, жодного разу не виправився з Бальбека в гості до Робера. А проте історія мого з ним знайомства містить також і свідоцтво того, що я на якийсь час розлюбив Альбертину, бо моє тимчасове поселення у Робера в Донсьєрі пояснювалося жалем, що на моє почуття не відповідала дукиня Ґермантська. Його життя й Альбертинине життя, життя, які я так пізно пізнав і те, і те в Бальбеку, обидва ті життя, так рано урвані, заледве схрестилися; то його, — приказував я, бачучи, як звинні човники літ снують нитки між цими спогадами, на перший погляд зовсім незалежними одні від одних, — то його я посилав до пані Бонтан, коли Альбертина мене покинула. А опріч того, сталося так, що обидва ті життя мали кожне зосібна таємну паралель, про яку я не здогадувався. Роберове життя нині мене сповнювало, може, більшим смутком, ніж Альбер-тинине, її життя стало мені чуже. Але не могло мене потішити, що обоє вони жили так недовго. Альбертина і Робер часто казали, опікуючись мною: «Ви такий хворий». Та померли вони, а я лишився зіставляти їхні візерунки, розділені таким по суті коротким проміжком часу: останній візерунок, перед шанцями, в річці — з першим, який, навіть у випадку з Аль-бертиною, мав для мене вартість тільки завдяки асоціації з образом сонця, що сідає в море.
Роберова смерть зажурила Франсуазу більше, ніж Альбер-тинина. Вона одразу взяла на себе ролю жалібниці і перебирала спогади про загиблого, лементуючи та гірко побиваючись. Вона хизувалася своїм горем, обличчя її сохло, і вона відвертала голову лише тоді, коли моє обличчя ненароком потрапляло в поле її зору, вона воліла вдавати, ніби не бачить мене. Бо, як буває у багатьох нервових натур, нервозність інших, мабуть, надто схожа на її власну, викликала в неї жах. Вона любила тепер нарікати на найлегші болі в карку, на запамороки чи на те, що об щось забилася. Але коли я згадував про якусь свою болячку, вона робилася терплячим стоїком і прикидалась, ніби не чує мене.
«Горопашний маркіз», — квилила вона, хоча не могла утриматися від думки, що він став би цапки, аби лиш не йти на фронт, а коли вже його спопали — аби втекти від небезпеки. «Горопашна мати, — лебеділа вона, думаючи про графиню де Марсант, — вона, певне, всі очі виплакала, коли дізналася про загибель свого синочка! Аби ж то вона могла хоч побачити його, а може, й краще, що не могла, бо йому носа знесло і голову розчерепило». І Франсуазині очі наливалися слізьми, але крізь них пробивалася жорстока хлопська цікавість. Запевне Франсуаза щиро співчувала горю графині де Марсант, але їй було шкода, що вона не знає, як саме та горює, і не може наситити очей ще й видовиськом скорботи. А що рюмати вона любила й охоче показувала свої сльози, то заголосила для спроби: «Оплакана моя година!» Вона так жадібно шукала слідів гризоти на моїм виду, що я говорив про Робера зумисне сухо. І, певно, керуючись духом наслідування, мавпуючи те, що від когось чула, бо нахил до шаблонів побутує як у буфетній, так і в салонах, вона проказувала, хоча й не без утіхи, властивої голоті: «Сказано, злота-срібла в могилу з собою не візьмеш, помер, як і всі».
Лакей зрадів нагоді заявити Франсуазі, що це, звісно, сумно, але загибель одиниці абищиця проти щоденної масової за-глади солдатів, які мруть попри всі зусилля уряду приховати цей факт. Але цим разом лакеєві не пощастило роз’ятрити Франсуазиної рани, як він цього сподівався, Франсуаза дала відкоша: «Авжеж, вони теж умирають за Францію, але ж я їх не знаю; завжди більше болить, коли гинуть знайомі люди». І Франсуаза, відома голосільниця, ще додала: «Читайте газети і попередьте мене, коли напишуть про смерть маркіза».