Декому Сен-Лу завдав, якщо не своєю смертю, то принаймні тим, що вчинив за кілька тижнів до неї, гризоти куди тяжчої за дукинине горе. Справді-бо, другого дня після вечора, коли я спіткав його, і третього потому як Шарлюс сказав Морелеві: «Я помщуся», клопоти, розпочаті Сен-Лу з метою відшукати Мореля, спричинилися ось до чого: генерал, якому підлягав Морель, збагнув, що той дезертир, звелів його знайти і заарештувати, а щоб перепросити Робера за кару, якої мав зазнати хтось, ким Сен-Лу цікавився, написав до нього листа. Морель не сумнівався, що арешт його спровокований сваркою з бароном. Йому згадалися слова: «Я помщуся», він подумав, що це обіцяна помста, і заявив, що збирається зробити сенсаційне зізнання. «Авжеж, — сказав він, — я дезертир. Але чи моя це тільки провина, якщо мене знепутили?» І розпустив про барона де Шарлюса та графа д’Аржанкура, — з ним він теж посварився, історійки, пов’язані з Морелем хіба в тому сенсі, що обидва ці панове з подвоєною щирістю коханців та збоченців колись йому їх оповідали, — отож-бо взято під варту одночасно пана де Шарлюса і пана д’Аржанку-ра. Сам арешт завдав обом панам, може, меншого болю, ніж звістка, що вони були суперниками, про що жоден і гадки не мав; на слідстві випливло й те, що вони мали легіон інших суперників, незнаних, вербованих щодня на вулиці. Кінець кінцем обох незабаром пустили з душею. Мореля теж відпустили, оскільки лист, що генерал надіслав Роберові, повернувся із зазначкою: «Поліг на полі слави». З уваги на вбитого генерал спровадив Мореля просто на передову; Морель відзначився в бою, уник усіх небезпек і вернувся з війни із хрестом, якого йому колись так і не виклопотав пан де Шар-люс і який він тепер непрямо завдячував загибелі Сен-Лу.
Згодом я не раз думав, згадуючи отой загублений у Жюп’єна військовий хрест, що якби Сен-Лу не наклав головою, він легко переміг би на повоєнних виборах, які проводилися серед шумовиння дурощів і яси слави, коли одірваний палець, касуючи сторічні забобони, давав право породичатися з аристократами, а військового хреста, хай навіть вислуженого в канцелярії, вистачало, аби звитяжно пройти до Палати депутатів, а то й до Французької академії. Після обрання Сен-Лу — адже він походив зі «святої родини» — пан Артюр Мейєр пролив би потоки слів та атраменту. Але, хто знає, Ро-бер надто щиро любив народ, аби виборювати його голоси, а з другого боку, народ, через його прадавнє шляхетство, мабуть, вибачив би йому демократичні погляди. Сен-Лу не без успіху викладав би їх перед палатою авіаторів. Певна річ, герої зрозуміли б його, зарівно як і жменька високих умів. Але Національний блок так здитинів, що вирискалися б старі політичні шельми, і їх би переобрали. Ті, хто не здолав пройти до палати авіаторів, канючили, аби їх зарахували бодай до Французької академії, прагнучи заручитись голосами маршалів, президента Республіки, голови Палати тощо. Неприхильні до Сен-Лу, ці гицелі були зате прихильні до іншого Жю-п’єнового клієнта, депутата з «Аксьйон лібераль», — обраний заново, той не мав конкурентів. Він не розлучився з мундиром офіцера військ територіальної оборони, хоча війна вже давно скінчилася. Його обрання радісно привітали всі газети, «об’єднавшись» круг його кандидатури, а також усі вельможні та багаті дами, прибрані в самі старі лахи — для годиться і з обави перед податками, тоді як біржовики невтомно скуповували діаманти, — не для жінок, а тому, що з недовіри до валют усіх країн шукали порятунку в багатстві, відчутному на дотик, і акції «Де Бірса» підскочили до тисячі франків. Ці дурощі трохи дратували, проте нападатися на Національний блок перестали, коли несподівано об’явилися жертви більшовизму, великі княгині у дранті, чиїх мужів повбивали тачками, а синів каменували, добряче поморивши спершу голодом, підганяли матюками на роботі, кидали в колодязі, бо вважали, що в них сидить чума, що вони заразливі. Об’явилися ті, хто схистився утекти...