Він попросив посадити його у фотель, щоб перепочити, поки ми з Жюп’єном прогуляємося, і насилу витяг із кишені книжку, як мені здалося, молитовник. Я зрадів нагоді вивідати у Жюп’єна подробиці про баронове здоров’я. «Я з радістю побалакаю з вами, пане, — сказав мені Жюп’єн, — але далі, ніж до Рон-Пуена, ми не підемо. Дякувати Богу, баронові тепер краще, але я боюся залишати його надовго самого, він не змінився ні на йоту, у нього надто добре серце — останню сорочку з себе віддасть; а крім того, він ще моторний, як молодик, доведеться брати очі в руки». — «Тим паче, — втрутився я, — що він винозорий; мене страшенно засмутила була звістка, що він осліп». — «Справді, параліч відібрав був йому зір, барон отемнів цілковито. Уявіть, поки його лікували (лікування поставило його на ноги) місяців два-три він бачив не більше, ніж сліпий з народження». — «І через це йому були вже непотрібні певні ваші послуги?» — «Де там! Не встиг переступити порога готелю, як почав цікавитися подобою служників. Я запевнив, що тут самі страшила. Але він швидко зметикував, що такого не може бути і що я підбріхую. Бачили такого брикунця! До того ж він мав якийсь нюх, може, вгадував по голосу абощо. Далі він узяв моду відсилати мене в тій чи тій пильній справі. Одного дня — даруйте, що я вам розповідаю, але вам якось випало побувати у Святині Безсоромности, і мені нема чого перед вами критися (а втім, він завше не без певної зловтіхи хвалився довіреними йому таємницями) — я вертаюся з однієї нібито пильної справи, вертаюся тим квапливіше, що, як я здогадувався, барон придумав її зумисне, аж це під дверима його номера чую, як хтось каже: «Що?» — «Як, — відповідає барон, — тобі таке вперше?» Я входжу без стуку і —о, який жах! — застаю барона, уведеного в оману голосом і справді товщим, ніж звичайно у цьому віці (барон був тоді геть сліпий), у товаристві, — і це він, хто давніше волів зрілих осіб! — заледве десятирічного хлопчини!»
Мені розповідали, що барон майже щодня впадав у розумову депресію, він не те що марив, а сповідався вголос при сторонніх, про чию присутність чи там суворі засади забував, звірявся з поглядами, які звик був таїти, наприклад, із германофільством. Хоча війна давно вже минула, пан де Шарлюс і досі бідкався над поразкою німців, зараховуючи себе до них, і гордо вирікав: «Не може бути, щоб ми не взяли реваншу, — хіба ж ми не довели, що здатні чинити найдужчий опір і що маємо найкращу організацію?». Або його звіряння прибирали іншого тону, і він люто волав: «Хай лорд Ікс або принц де*** не пробують повторювати своїх учорашніх слів, бо я зарікся їм відповідати: «Ви ж бо знаєте, що ви з тих, принаймні не меншою мірою, ніж я». Зайве додавати, що у хвилини таких зривів, коли пан де Шарлюс був, як мовиться, «не при собі» і признавався в германофільстві чи ще в чомусь, особи з його оточення, Жюп’єн чи дукиня Ґермантська, зазвичай уривали цей потік нерозважливих слів і давали для не таких близьких і язикатіших знайомих якусь вигадану, але доладнішу інтерпретацію.
«Леле! — заволав Жюп’єн. — Не казав я вам, що не треба далеко відходити, о, прошу, він уже встряв у розмову з якимсь садівничком. Бувайте, пане, ліпше нам із вами розійтися, гріх бодай на хвилю покидати хворого самого, це вже тільки велика дитина».
Я знову висів з авта, не доїжджаючи до дому принцеси Германської, і почав думати про втому, про нудьгу: напередодні, опанований ними, я намагався бодай ескізно відтворити лінію, яка в одному із сіл, визнаних найчарівнішими у Франції, відмежовувала на деревах тінь від світла. Звичайно, вчорашній художній досвід нині вже не гнобив моєї вражливости так немилосердно. Висновки були ті самі, що й раніше. Але, як і за кожним разом, коли щось відривало мене від моїх звичок, — вийшов не о тій порі, опинився у новому місці, — я відчував живлющу радість. Сьогодні ця радість здавалася мені чисто дріб’язковою — тішитися відвіданням концерту в дукині Германської. Але якщо тепер я вже знав, що мені нічого не всміхається, окрім дріб’язкової радости, то який резон відмовлятися від неї? Я втокмачував собі в голову, що не зазнавав, мережачи свій шкіц, жодного ентузіазму — хоча це коли не єдина, то принаймні найперша ознака таланту. Далі я спробував видобути з пам’яти інші «моментальні знімки», а надто знімки, зроблені у Венеції, але саме вже це слово сповнило мене нудьгою, якою сповнила б фотовиставка, і я відчував у собі не більше запалу та хисту для опису баченого колись, ніж учора для опису того, що постерегло моє чіпке і вже наперед знуджене око. За хвилю численний гурт віддавна вже не бачених приятелів запевне проситиме, щоб я перестав усамітнюватися і присвятив їм свій час. Я не мав жодної підстави відмовляти їм, зайвий раз пересвідчившись, що ні до чого не придатний і що письменство більше не справляє мені радости, чи то з моєї провини, оскільки мені бракує кебети, чи то зі своєї власної, оскільки насправді воно куди менше насичене дійсністю, ніж я гадав.