ні меланхолійно: «Зразу видно, що ви його зовсім не знаєте. — І розповіла мені про свого чоловіка як про маніяка-ориґінала, байдужого до всіх цих витребеньок, маніяка, — підкреслила вона, — так, цілковитого маніяка, який більше радіє пляшці яблучного сидру, випитій у хамуватому холоді нормандської ферми». І чарівна жінка словами, сповненими щирого замилування до сільської барвистости, мовить нам, не тямлячи себе з надпориву, про ту Нормандію, де вони мешкали, Нормандію, що становить собою величезний англійський парк, із пахощами пралісів у дусі Лоренса, з оксамитом криптомерії по берегах природних травників, упор-целянених рожевими гортензіями, з драпуванням шафранових троянд, звислих на селянські двері, де інкрустація двох сплетених між собою груш, нагадуючи орнаментовану короговку, викликає в уяві самою легкістю гінкої лінії розквітлу галузку з бронзових канделябрів Ґотьєра, — Нормандію, про яку й гадки не мають відпускники парижани, Нормандію, яку оберігають рогатки кожного з обох її узгранич, рогатки, які, за визнанням Вердюренів, справно піднімалися геть усі. Надвечір, у сонному пригасанні всіх барв, коли світло струмує лише від моря, скипілого, блакитнявого, наче сироватка («Нічого ви про море не знаєте, — палко запевняла мене сусідка у відповідь на мої слова, що Флобер забирав мене з братом до Трувіля, — нічогісінько, вам треба поїхати туди зі мною, інакше ви нічого не побачите»), вони поверталися крізь ліси рододендронів, розквітлих рожевим тюлем своїх пелюсток, їх п’янив дух сардинерії, викликаючи у мужа огидні напади ядухи. «Атож, — підкреслювала вона, — саме так, справжні напади ядухи». Туди, наступного літа, вони збираються вернутися, аби прихистити цілу колонію митців у чудовій середньовічній кам’яниці, яку надавав їм старий кляштор за безцінь. І справді, коли я слухав цю жінку, яка, хоч уже оберталася в різних вишуканих середовищах, заховала у своїй мові щипку соковитости виразів жінки з народу, виразів, що показують світ так колоритно, як це бачить наша уява, у мене аж слинка потекла, так і мені запраглося туди, де кожне працює у своїй келії, де у просторій вітальні з двома коминками всі сходяться перед сніданком на вишукану розмову, упереміж зі світськими іграми, і все це нагадує життя, змальоване в «Листах до панни Волланд», незрівнянному шедеврові Дідро. Потім, після сніданку, всі виходять, навіть у негоду, навіть у літній пал, у промінну плющу, що цебенить світлистим течивом на вузлуваті стовбури сторічних буків, які виставляють за прозірчастою брамою красу зела, з такою любістю плекану у XVIII сторіччі, та на кущі, де замість розквітлих пуп’янків тремтять, повислі на гіллі, краплини дощу. Вони пристають, щоб почути тихий хлюпіт: то снігур, розкошуючи холодом, купає пір’я в чудовій крихітній купелі, гідній Німфенбурґа — віночку білої троянди. І коли я сказав пані Вердюрен про тамтешні, німфенбурзькі, пейзажі та про квіти на ніжних Ельсті-рових пастелях, вона кинула, гнівно задираючи голову: «Але ж то я показала йому все те, все, розумієте, все, кожний цікавий закуток, кожний мотив і виклала йому це, коли він розлучався з нами, чи не так, Оґюсте? Всі мотиви, які він тільки поклав на полотно. Бо предмети він знав завше, треба віддати йому належне, треба це визнати. Але квітів ніколи доти й у вічі не бачив, не вмів відрізнити проскурняку від мальви. То я йому показала, уявіть собі, як виглядає ясмин». Мушу визнати, що є щось цікаве в тому, що маляр квітів, якого нині аматори мистецтва називають найкращим, ставлячи вище за Фан-тен-Латура, мабуть, не намалював би, якби не ця жінка, ясмину. «Так, слово чести, ясмин; а всі троянди, які він тільки малював, намальовані в мене або знов-таки я йому їх приносила. Ми називали його не інакше, як пан Тіш; спитайте у Кот-тара, Брішо, кого завгодно, чи мали ми його за велику людину. Та він би й сам сміявся з цього. Я навчила його укладати квіти; спершу він ніяк не міг упоратися з ними. Ніколи не вмів скомпонувати букету. Йому бракувало природженого смаку, щоб вибирати, я мусила його повчати: «Ні, цього не малюйте, не варто, малюйте оце». Ах! Аби ж то він послухався нас, улаштовуючи своє життя, як слухав нас, компонуючи квіти, аби ж не вклепався у цей ганебний шлюб!» І нараз — виблиск розпаленілих очей, звернутих до минувшини, нервове завзяття, розчепірені, мов у маніяка, пальці, змах манжетів блузки, а в обрисах зболілої пози немовби прегарний образ, якого ще ніхто, одколи світ світом, не намалював, і в якому читалося і стримуване обурення, і гнівна дратливість приятельки, враженої у своїй делікатності, у своїй жіночій сором’язливості. І вона оповіла нам про дивовижний портрет, що Ельстір намалював для неї, портрет родини Коттарів, портрет, подарований Люксембурзькій галереї після сварки з маляром, признавшись, що то саме вона підказала Ельстірові думку намалювати чоловіка у фраку, аби передати все це чудове шумовиння білизни, то вона вибрала оксамитову сукню для жінки, сукню, яка бере на себе очі серед мінливої гами ясних відтінків килимів, квітів, овочів та газових платтячок дівчат, подібних до пачок у балерин. Від неї ж таки пішла ідея намалювати, як жінка зачісується, і ця ідея, яка згодом уславила маляра, полягала в тому, щоб намалювати жінку не вичепуреною, а підглянутою в інтимну хвилину повсякденного життя. «Я так йому і сказала: «Адже у жінки, як та зачісується, витирає обличчя, гріє ноги, думаючи, що ніхто за нею не підглядає, ви примітите безліч цікавих порухів, сповнених ле-онардівської гожости!»