Але ця мана для ока, явивши мені мить минулого, несумісну з теперішністю, змигнула, та й уже. Звичайно, можна продовжити виставу добровільної пам’яти, така пам’ять вимагає сил не більше, ніж розглядання книжки з малюнками. Отож колись, наприклад, того дня, коли я вперше вибирався до принцеси Ґермантської, із сонячного подвір’я нашої паризької кам’яниці я позирав знічев’я, за спонукою серця, то на майдан біля комбрейської церкви, то на бальбецький пляж, наче вибирав ілюстрації саме для цього дня, гортаючи зошит з акварелями, намальованими в різних куточках, де я бував; і отак собі каталогізуючи ілюстрації своєї пам’яти, подумав з егоїстичною втіхою колекціонера: «А все ж я бачив у житті чимало прекрасного». Тоді моя пам’ять, певна річ, підтверджувала відмінність вражень; хіба що сполучала між собою однорідні елементи. Інакше було з моїми трьома недавніми спогадами, адже тут, навпаки, замість подавати своє я у вигіднішому світлі, я майже сумнівався в повсякденній достемен-ності цього я. Так само того дня, коли я вмочував мадленку в гарячий чай, у самім серці місця, де я опинявся, — хай би тим місцем був, як того дня, мій паризький покій, чи як сьогодні, цієї миті, бібліотека принца Ґермантського, а недавно — дитинець його палацу, — в мені жило, сяючи круг мене яс-ною аурою, враження (смак розмоченої мадленки, металевий дзвін, кругляк під ногами) спільне для місця, де я саме перебував, а також для іншого місця (кімнати тітки Октавії, залізничного вагона, баптистерія Сан-Марко).
Ось і тепер, коли я розмірковував про все це, виття у водогінних трубах, таке схоже на протяжистий рев сирен, які часто лунали вечорами на прогулянкових кораблях, під час плавби коло Бальбека, пробудило в мені (як уже колись у Парижі, у великому ресторані, коли я дивився у вікно люксусової їдальні, напівпорожньої, нагрітої сонцем, літньої) щось далеко більше, ніж просто враження, аналогічне тому, що я переживав бальбецькими вечорами, коли на всіх столиках лежали обруси та срібло, а за великими розчиненими навстіж вікнами виднілася дамба — без жодного розриву, «лите» скло або «литий» камінь — тимчасом як сонце звільна опускалося в море, де починали порявкувати пароплави, а мені, щоб підбігти до Альбертини та її приятельок, що гуляли дамбою, досить було переступити через дерев’яну раму, заввишки мені по кісточки, в чиї жолоби, щоб провітрити готель, зсунуто водночас весь послідовний ряд шибок. Але до цього враження не домішувався болісний спомин про кохання до Альбертини. Болісні спогади ми зберігаємо тільки по небіжчиках. А небіжчики швидко обертаються у тлін, довкола їхніх могил залишаються тільки краса природи, тиша, кришталеве повітря.