Ба навіть, зрештою, то було не так відлуння, дублікат минулого враження, пробудженого в мені відгомоном у водогінній трубі, як саме те враження. У цьому разі, як і в усіх попередніх, спільне враження силкувалося відтворити довкола себе давнє місце, тимчасом як місце теперішнє, на яке зазіхало місце давнє, всією своєю непіддатливою масою змагалося проти вламування в паризький палац нормандського пляжу чи залізничного насипу. Приморська їдальня в Бальбеку, зі своїми адамашковими обрусами, приготованими, наче покров жертовника, до зустрічі призахідного сонця, силкувалася похитнути міцні підвалини палацу Ґермантів, виважити його двері, змусити підскочити круг мене канапи, як колись змусила підскочити столики паризького ресторану. Як завжди у цих «змертвихвстаннях», відлегле місце, народжене довкола спільного враження, на мить спліталося, наче борець, із місцем теперішнім. І як завжди, гору брало місце теперішнє; і як завжди, переможений видавався мені прекрасніший; він був такий прекрасний, що я в захваті завмирав на нерівній бруківці, як і перед чашкою чаю, намагаючись утримати в ті секунди, коли воно зринало, і завернути, коли воно знов тікало, тамте Комбре, тамту Венецію чи тамтой Бальбек, навальні й відтручувані, народжувані, щоб потім покинути мене в серці тих місць, хоч і нових, але відкритих для минулого. І якщо теперішнє місце не зразу перемагало, мені видавалося, ніби я непритомнію; бо ці воскресіння минувшини, хоча тривають лише секунду, такі всеосяжні, що змушують не тільки наші очі перестати бачити перед собою кімнату і споглядати дорогу, обсаджену деревами, чи те, як дедалі бучавіє морський приплив; вони змушують ніздрі вдихати повітря відлег-лих місць, змушують волю вибирати між різними планами, які вони нам підсовують, змушують усю нашу свідомість повірити, що вона оточена ними, або принаймні вагатися серед цих теперішніх місць, приголомшену непевністю, схожою на ту, яку ми іноді відчуваємо, засинаючи перед невимовним видивом.
Отож те, чим оце щойно смакувала істота, двічі-тричі воскрешена в мені, становило, може, фрагменти буття, вирваного в часу, але така задума, дарма що осягає вічність, перебіжна. А проте я відчував, що втіха від неї, така рідка гостя в моєму житті, була єдиною правдивою і плідною втіхою. Справді-бо, хіба примарність інших утіх не знаходить достатнього свого виразу бодай у постійному недоситові, який залишають нам, приміром, розкоші світського життя, доводячи нас до нестравносте, викликаної поглинанням огидної їжі, а чи приязнь, певніше, її симуляція, бо митець, жертвуючи, хоч би з яких духовних спонук, годиною праці задля балачки із приятелем, знає, що він зрікається реальносте в ім’я якоїсь мани (приятелі є приятелями тільки в час, коли ми віддаємося милим шаленствам, які трапляються в нашому житті і яким ми потураємо, хоча й усвідомлюємо десь на споді душі, що впадаємо в оману, як упадає в неї божевілець, уявляючи собі, наче меблі живі, й балакаючи з ними), чи там смуток, нерозлучний із насиченням, смуток, знайомий мені після зустрічі з Альберти-ною, коли я завдав собі клопоту чогось досягти — познайомитися з дівчиною, — і коли той клопіт, хай, зрештою, і невеликий, видався мені власне таким, може, саме тому, що я допевнився свого? І якщо я в чомусь черпав утіху навіть більшу за ту, що зазнав би, кохаючи Альбертину, то тільки у протилежному — в тузі, яка мене опадала в час її відсутносте, бо коли я був певен, що вона зараз з’явиться, як того дня, коли повернулася із Трокадеро, я, здається, нічого, окрім невиразної нуди, не відчував, тимчасом як я дедалі розпалювався і радість моя зростала, коли свідомість мою розбурхував брязкіт ножа чи смак чаю, вводячи до мого покою покій тітки Леонії, а за ним і весь Комбре та обидві пов’язані з ним сторони.
Отож я поклав собі не припиняти цього споглядання природи речей, схопити його, але як? яким робом? Певна річ, цупкість серветки, повертаючи мені Бальбек, голубила в цю хвилину мою уяву не лише виглядом моря того ранку, а й запахом покою, швидкістю вітру, вранішнім голодом, ваганнями, куди, в який бік піти прогулятися, і все це у парі з враженням від шматка полотна, сполучуваного в моїй уяві з тисячами ангольських крилець, тієї миті, коли нерівність бруківки оживила миршаві й мізерні образи, залишені в пам’яті Венецією та Сан-Марком, оживила у всіх напрямках, у всіх вимірах і в кожному враженні, якого я там дознав, відповідно пов’язуючи майдан із церквою, пристань із палацом, канал із пристанню та з усім, що відкривається очам як світ бажань, видимих лише для духу, я відчув спокусу (далебі, сезон цьому сприяв) якщо не прогулятися знову венецькими, вічно весняними для мене водами, то бодай вернутися до Баль-бека. Але я ні на хвильку не зупинився на цій думці. Я знав не тільки те, що згадані краї не такі, якими їх малюють для мене їхні назви, — і вже тільки в сонних мареннях поставали переді мною краєвиди, створені з чистої матерії, зовсім відмінної від світу звичайних предметів, що їх ми бачимо, що їх торкаємося, і невід’ємної від цих краєвидів, як тільки я собі їх уявляв; але якщо навіть говорити про образи ще одного роду, образи, зроджені зі спогаду, я знав, що краса Бальбека не відкрилася мені, коли я був там, і що, власне, та краса, яка передалася мені від цієї місцевосте, вже не була красою, яку я відкрив у свій другий приїзд. Я вже не раз переконувався, що годі шукати в довкіллі відгадки того, що криється у глибині нас; що не на площі Сан-Марко і не за другої моєї подорожі до Бальбека чи після повернення до Тансонвіля, аби побачитися з Жільбертою, я віднайшов Утрачений час, — і що подорож, яка підсувала мені тільки ще одну ілюзію, ніби ці давні враження існують поза мною, на розі якоїсь площі, не могла бути для мене засобом, якого я шукав. Я не хотів дати себе одурити знов, адже мені залежало на тому, щоб довідатися, зрештою, чи справді можна осягти те, що серед постійних моїх розчарувань стосовно місць чи стосовно людей (хоча колись п’єса для Вентейлевого концерту начебто переконала мене у протилежному) я вважав за нездійсненне. Я не збирався робити ще одну спробу на шляху, про який я знав уже давно, що це шлях у нікуди. Враження, як ті, що я намагався утримати, могли тільки розвіятись у зіткненні з безпосередньою радістю, неспроможною їх породити.